Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий
Як приємно ти вмієш заповнювати собою мою німу порожнечу! Відчуваю в собі життя, відчуваю, як воно весело тече у венах, збуджує до діяльності, лікує очі, які завжди дивилися в нікуди. Лист зовсім маленький, бережно тримаю конверт у кишені пальто, тримаю за грані, боюся зібгати.
Тепла вода ніжно стікає тілом. Заплющивши очі, насолоджуюся струменем, що б’є в обличчя, губи, груди. Тіло покидає втома, наповнююся легкістю, таке враження, ніби моє внутрішнє почування повертається в юність. Прийнявши душ, падаю на диван із книжкою, але чтиво не йде. У кімнаті холодно, одягаюся тепліше.
Несподівано озивається телефон, від його пронизливого та гучного дзвінка щоразу здригаюся. Оля з Брюсселю. Спершу її голос радісний, але з кожною хвилиною стає сумнішим. Оля важко стогне і зітхає, мабуть, через мої ліниві і скупі відповіді.
— Куди пропав? — чую відсторонений голос, ніби його змусили вимовити запитання. Як завжди дратуюся від цього голосу, від нудних інтонацій, порожніх беззмістовних речень, банальних зітхань. Оля прагне побачитися, каже, що часто думає про мене, що серед незнайомих людей і в чужій країні їй дуже самотньо.
— Навіщо? — несподівано запитую й одразу прикушую язика, бо це вийшло механічно — ніби мимоволі.
Кидає слухавку.
Ночі все далі суворішають, батареї холодні, парове опалення увімкнуть лише з другої половини жовтня. Снігу поки нема, але ніс уже червоний. Несподівано прокинувся, згадавши про тебе, маленька дівчинко. Від холоду ніби загострюється почуття самотності, тіло меншає, сконцентровується на собі свідомість і навколишній світ ще більше стає чужим і непривітним. Можливо, це тільки через клятий холод? Має ще прийти останнє тепло, лагідне й повільне, ніби непомітне, останнє тепло перед сухим і неприємним листопадом. Найбільше не люблю середину осені, коли приходить перший дикий холод, значно аґресивніший від зимового. Його треба перетерпіти — це єдина неприємність між двома великими й прекрасними осенями: ранньою, сонячною, щедрою на овочі та фрукти, і пізньою — передзимовою, напівсонною, коли дерева стоять звільнені від золотисто-червоного листя, що укриває поверхню землі, і двірники нещадно згрібають його в купи й спалюють. Лише ностальгійний запах диму нагадує про їхнє нещодавнє існування. О такій порі мені кортить бути на свіжому повітрі, на вихідні я люблю вештатись у затінку дерев Голосіїва, де не чути шуму транспорту з проспекту.
Тіло ніби ціпеніє, хочеться згорнутися в кокон і спати, спати, бути в позасвідомому стані, лише б тільки ти була поруч. Думки тоді належали б тільки тобі, а не планам дурненьких статей чи роботі над брошуркою про Канта. Я прагну нічого не уявляти, тільки твою усмішку, сховану за дощем твого волосся, щоб занурювати в нього руки і вмивати своє обличчя. Відчуваю, як повільно заспокоюється кров, яка до цього часу значно імпульсивніше рухалася моїм тілом. Ця улюблена пора невдовзі мине.
Майже тиждень у вільний від роботи час тиняюся вулицями, київськими пагорбами, де на очі попадаються лише компанії студентів, випадкові пари коханців (одного разу я бачив шістдесятилітніх; вона поважна й спокійна, а він постійно шастає очима навколо, ніби боїться, що його застукають випадкові знайомі), а ще невелику групу веселих заробітчан (судячи з говірки — галичан), які розпивали горілку й гомоніли.
Перший важкий лапатий сніг. Навіть не віриться, що все так швидко змінюється: лягаєш спати — за вікном сухо, спокійно, димлять купи опалого листя, а прокидаєшся — навколо біло-біло, ніби потрапляєш в інший світ, в інше життя. Виходжу на балкон і довго вдихаю холодне повітря, хоча знаю напевне, що можу підхопити ангіну. Хвороби не боюся, навіть кортить занедужати, щоб кілька днів не виходити з дому, пити малиновий чай, вживати «бісептол», міряти температуру, а головне — слухати себе, принагідно читати одну з цікавих книг і згадувати тебе.
Останнім часом у своїх спогадах і мріях я не на жарт віддаляюся від тебе, твого образу, все менше з тобою спілкуюся і майже не бачу твого обличчя. В моїй уяві й пам’яті ти більше до мене не говориш і я не знаю, що робити, як жити далі. І листів більше не отримую, оскільки протягом місяця полінувався купити конверти, запхати в них твої дорогоцінні листи, заклеїти їх і надіслати на власну адресу.
Промерзаю до кісточок, але холод мене не бентежить.
Їду в метро і слухаю розмову двох сержантів-міліціонерів. Менший, із вусиками розповідає на суржику високому напарнику з гачкуватим великим носом, що на днях біля посольства Ватикану патруль впіймав босого чоловіка, який бігав по засніжених дахах автомобілів і співав псалми. Коли запитали про його ім’я, він назвався «янголом», а у відділку ж з’ясувалося, що він разом зі своїм приятелем випив чотири пляшки шампанського та дві пляшки горілки. Високий каже, що зараз будь-який поц набухається і з ним треба поводитися виховано, а раніше за таке просто б ідіота віддубасили. Я ліниво прислухаюся до їхніх нерозбірливих слів, які деколи заглушує монотонний гуркіт коліс і голос із вагонного динаміка, що сповіщає зупинки.
Навколишній шум і випадкові бесіди не можуть прогнати мого важкого переживання своєї самоти: ще буквально годину тому я заходив в Інтернет, перевіряв електронну скриньку — але там жодного повідомлення. Я все прекрасно розумію. Оля, мабуть, знайшла собі іншого, а наші химерні зустрічі — це не менш химерна випадковість, яка прийшла на зміну таким самим незначним дурницям. Ну що ж, і таке буває, до всього треба бути готовим. Зрештою, а може це й на краще, що ми так і не звикли одне до одного? В мене завжди є безпрограшний варіант —
