Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий

подумки вештаюся з тобою тихим сквером і ніби неслухняну доню годую тебе печивом ти присутня у транспорті коли вдивляюся в обличчя незнайомих жінок радіючи що вони звичайні й неподібні на тебе присутня в моїх недолугих снах хоча й не можу їх запам’ятати але знаю ти поруч наче невидимка завжди поруч бо я признатися скептично ставлюся до катастроф на залізницях ти присутня в моєму безсонні в цій нестерпно довгій радості-покаранні я помітив що ти деколи боїшся мого безсоння бо ховаєшся за чорним маревом і коли тобі вдається зникнути розтанути ніби димові тоді я заплющую очі і плачу своїм беззвучним болем у мене залишаються твої листи ніжна дівчинко і я молюся твоєю ностальгією старанно розсортованою в семи конвертах до мене приходить полегшення спершу через утомлену усмішку потім через заспокоєння я цілую пожовклі пожмакані аркушики і відчуваю як у мене вливається блаженство з чорної пелени пам’яті знову виринає твоя ледве помітна тендітна усмішка ми разом у нашому далекому січні веселішим здається відблиск місяця за тьмяним готельним вікном ти шепочеш про своє старовинне місто про двоповерхові будинки про кумедну угорську мову про субтропічний клімат і підозрілих людей із колючими чорними очима з яких жевріє нудний провінційний дух сепаратизму ти говориш про самоту і я міцно притискаю тебе мою маленьку дорослу дівчинку з материнськими грудьми ти говориш мені про нас і ми щільно замотуємося в наші руки ніби боїмося що нас розлучать нещирі та лукаві люди з лихими помислами.

Думаю, що це той рідкісний випадок, коли повністю звільняюся від себе, своїх понурих думок про теперішнє і відчуваю приємне збудження — справжню насолоду від перебування біля дорогої мені людини. В такі хвилини забуваю про турботи, що залишилися від минулих днів, про зобов’язання, які чекають на мене в недалекому майбутньому. Можу стати легковажним: кортітиме блукати нічним містом, вештаючись незнайомими вуличками й провулками, в першому-кращому нічному магазині купити пляшку львівського або донецького пива, повільно його дудлити, потягуючи цигарку й розглядаючи нічні вікна осель.

Читати вивіски зачинених крамниць, ресторанів і кав’ярень, ательє чи фотостудій; спостерігати за самотнім п’яничкою, який легковажно плентається додому, або ж за кількома патрульними міліціонерами, що зупиняють неспокійних підлітків і пробивають їхні кишені. Заходити у незнайомі вечірні бари, замовляти в мовчазних барменів сто грам червоного вина чи горнятко гарячого чаю, мовчки пити, уважно стежачи й прислухаючись до присутніх, відверто дивитися в оченята гарним жінкам, які, сидячи поруч зі своїми кавалерами, ніяковітимуть і відвертатимуть погляд. Слухати в підземних переходах Хрещатика випадкових музикантів, які збирають натовп до двадцяти-тридцяти чоловік, пити розчинну каву з пластикового стаканчика і дивитися на пальці, що блукають по струнах гітар, контрабасів чи скрипок.

Їхати напівпорожнім тролейбусом з «Либідської» і думати про чортзна-що, аби тільки думати, бо коли свідомість «висить» у своєму невизначеному небутті, тоді хочеться лише тихо ридати.

Може, мені потрібно знайомитися з незнайомими жінками? Але як це робити? Моя свобода може суперечити їхній. Хіба я можу бути певним, що усміхнена блондинка, яка, мабуть, думає, як прокидалася зранку в обіймах свого коханого, прагне, аби до неї вчепився незнайомий придурок із підозрілим виразом обличчя? Та в цьому є незбагненне відчуття втіхи — втіхи від таємничої, неконтрольованої свободи, яка здатна мінитися і щодня створювати непрогнозований, непередбачуваний сюжет.

Що ж робити? Що мені далі робити?

Думаю про брошуру, яку обіцяв написати професору Головану. Чим більше я читаю про Канта — тим сильніше відчуваю неготовність братися за працю. В мені зростає переконання, що я не маю права писати про нього, оскільки недостойний цієї праці, оскільки не поклав на вивчення його творчості належних зусиль. А якщо візьмуся за це, то вчиню, як звичайнісінький вискочка, яких і без мене ціла купа товчеться коло науки та в університетах.

Господи, я недостойний…

— Ти кудись зникаєш, — дорікає Юра через кілька тижнів.

— Я завжди вдома.

— А я знову втратив роботу, кинув газету. Звідти всі пішли, кого ти знаєш. Знову змінився власник, такий придурок прийшов… що там казати.

— Власники змінюються, як шкарпетки.

— Щось у цьому є, — задумано відповідає Юра.

Пригадую затятого політолога, що тішився виборами, і який під час розмови любив пританцьовувати й махати руками. Симпатичні хлопці. Юра мовчить надто довго і я почуваюся незручно.

— Що зараз робиш?

— Перекладаю для телебачення фільми; копійки, але все-таки заробіток. Я не жаліюся, бо маю прекрасну нагоду підтягнути французьку. До речі, я непоганий серіал переклав для «Першого національного» — про французьку аристократичну родину початку XX століття, — усміхається він.

— Цікаво.

— Є інтриґа, пристрасть, уявляєш, там показано долю аж трьох поколінь! Симпатична кіносага, — перехиляє стограмівку й ковтає шматок сардельки.

— Може, ще по сто? — пропоную йому, але Юра заперечливо хитає головою.

— Я буду одружуватися, вона сьогодні приїде потягом, зустрічаю о 18.40. Хочеш, познайомлю?

— Дякую, але я ненавиджу потяги і залізничні вокзали.

— Пробач, я просто забув…

Заходжу на пошту, повненька касирка з русявим волоссям ліниво вітається, клацаючи товстими пальцями на комп’ютерній клавіатурі. Вона вже настільки звикла до мого «будь ласка», «перепрошую», «дякую», що більше не звертає на це уваги і, зустрівшись із моїм поглядом, мовчки втуплює на кілька секунд у мене свої марудні очі й одразу повертається до своїх справ. Від неї віє неприступною зосередженістю, яку — не доведи Господи — не варто порушувати.

Мовчки купую сім конвертів.

Підходжу до своєї абонементної скриньки, на яку дивився ще знадвору, через вікно, бо вона крайня зліва, третя згори і її добре видно. Поштовий ключик пітніє в пальцях. Відчиняю. Лист! Знову довгоочікуваний лист! Я ніяк не навчусь охайно розкривати конверти, лише незґрабно надриваю нерівну смужку з боку. Старенький жовтий папірець. Трохи дивний, нерівномірний, схвильований і по-дитячому нахилений почерк: сонце сни віддай Богу і він тобі скаже правду а мені снився ліфт це погано а ще обман не обмани нічого що я не можу себе змусити ставити коми? Здається коми дуже брехливі а крапки злі