Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий
«…мій лист спали ваш київ страшний і великий як ти тоді до свого друга Юри добрався а то я хвилююся ти солодкий губи долоні ім’я прізвище (Монтеккі?) і я тебе люблю і люблю і люблю і люблю етцетера».
Я стаю сентиментальним, неврівноваженим, як тоді, коли, провівши тебе на вокзал і посадивши на мукачівський потяг, одразу поїхав до Юри.
Ніяк не можу збагнути, що ти мала на увазі словами, що кудись зникнеш і пришлеш іншу? Моторошно про це думати.
Усвідомлення того, що ми прощаємося й розлучаємося, викликало в мене паніку нервового приступу чи відчайдушного ридання. Добре, що невідома, а проте розумна сила потягнула до маршрутки № 420 і я, мало тямлячи що зі мною коїться, оговтався тільки біля Печерського мосту, усвідомивши, що їду до Юри. Це трохи заспокоїло і я менше думав про твоє повернення у власну сім’ю, у ненависні обійми програміста.
Пригадую, Юра відчинив сонним, але не здивувався й не бурчав, хоча о такій порі міг би мене за непроханий візит вилаяти. Мовчки провів на кухню, мовчки посадив за стіл, із холодильника дістав пляшку горілки, яку, мабуть, якийсь негідник виготовив у себе вдома з технічного спирту, а Юра, будучи справжнім митцем — значить мало орієнтуючись у житейських речах, навіть коли це стосується купування пляшки чи шкарпеток, — завжди бере пляшку в одному місці; що не кажи, а звички людини сильніші від усіляких непотрібних розумувань.
Вже через годину я майже не в’язав лика, а ще через півгодини я, здається, гірко ридав — у мене була жахлива істерика, Юра зі своїми біблійними очима мене всіляко заспокоював, сумно киваючи головою, що життя — це лажа, старушик. Якби тоді не приїхав до Юри — наклав би на себе руки. Принаймні, мені так зараз здається. Чи тоді думав про це? Думки, особливо емоційні мотивації, — це, як японські авіанальоти на американські кораблі у другій світовій: жорстокі й несподівані, — з’являються, коли на них не чекаєш, зникають, коли вже надто пізно. Людям завжди здається, що в поганому душевному стані вони перебувають на межі невідомої психологічної розрядки, за якою моторошна безмовність; не всі зможуть її пережити чи подолати. Насправді все значно простіше, адже для того, щоб визначити якість свого самопочуття, треба його порівняти з іншим. Делакруа з цього приводу гарно сказав — єдина лінія ніколи не має значення, необхідна інша, яка б надала їй виразності.
«Я вчений карликової величини». Думаю над цими словами Канта й намагаюся зрозуміти, що саме він мав на увазі. Це можна читати двояко: в іронічному ключі і в серйозному. Кант, гадаю, знав свою вагомість й оцінював себе адекватно, тому й міг дозволити собі трохи пококетувати. Але, мені також здається, що він сказав цю фразу і з гіркотою в голосі: виходячи з тих завдань та ідей, які не вдалося втілити та реалізувати. Чому зграї науковців, професорів, поетів, художників, музикантів не говорять про свою «карликову величину»? А я навіть не карлик, а дрозофіла.
Дрозофіла без голосу, без правди. Я заплющую очі й уявляю, як кружляю над томом Канта.
я страждаю ти страждаєш ми страждаємо він вона воно страждає вони страждають всі страждають все страждає.
Знову на балконі, дивлюся на осиротілий листопадовий парк, думаю про чортзна-що. Ні — я зовсім не думаю.
Мимоволі згадую старого алкаша Максима Рильського. Хитрий був жук, знав, де поселитися — особнячок серед густих дерев. Тихий і симпатичний рай серед шумного міста. Я полюбив Рильського давно, навіть не зовсім за поезію. Маючи змогу посісти високу посаду за радянської влади, Рильський забив на це, вибравши звичайне життя. Поет у ньому подолав кар’єру. Я уявляв, якими ж милими були їхні з Вишнею пиятики в голуб’ятні на горищі, де їх не могли застукати розлючені жінки і рідні. Яким же симпатичним було водіння кози нічним Києвом! Скільки було радості, любові, поетичних фантазій! Скільки було вдячних слухачок і дружніх жартів! Пікантних поглядів і доторків пальців! Цей парк багато чого може розповісти. Мабуть, щасливим чоловіком був Максим Тадейович.
Не знаю, чи думав Рильський про Апокаліпсис. Ні, ні, не про гієну огненну та розверзлі гнівні небеса, а про Апокаліпсис свого тихого раю. За останні роки Голосіїво полюбила нечиста сила, принаймні так стурбовано кажуть пенсіонерки з мого під’їзду. Минулого року один юний викладач з нашого університету, така собі миролюбна християнська душа, прийшовши ввечері додому, несподівано почав сперечатися з сестрою на конфесійні теми (він — православний, вона — сектантка) і — як банально! — він її вдарив ножем, раз, другий, третій, врешті почленував, і, зібравши «фраґменти» тіла і склавши їх у целофанові кульки для продуктів, відніс під голосіївські дерева і закопав. Не можу уявити, що ним рухало. Батьки прийшли пізно, доньки ніде нема, вони чекали до опівночі, потім ще кілька годин і врешті викликали міліцію. Чергові оглянули кімнату нещасної і помітили на килимі краплини свіжої крові. Коли оперативники спитали в горе-брата «що це?» — він спокійно зізнався в злочині, розповівши все до найменших дрібниць.
Ця історія шокувала весь університет, лісу почали боятися: студенти й викладачі до тролейбусних зупинок на Голосіївському проспекті добиралися не навпростець лісовими стежками, а обходили парк вулицею Героїв оборони; одразу з’явилися чутки про інші страхіття, пов’язані з Голосіїво: кілька місяців тому в глибині парку песик-бультер’єр загриз свого господаря; тварюка півдня нікого не підпускала до трупа й омонівцям нічого не залишалося, як її пристрелити.
Приємною несподіванкою стало те, що в парку поселився монах-пустельник:
