Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий
Янгол, мабуть, усе це дуже добре розумів, розумів аж до болю, якщо зважився на таке. Його, певно, все це конкретно дістало. Тільки ідіоти вважають, що причиною всіх бід є алкоголь, а він, насправді, — наслідок.
Виходжу зі станції «Вокзальна» і потрапляю у вир: на платформі залізничного вокзалу юрмляться люди, вантажники на великих тачках перевозять великі ящики і торби, вигукуючи до пасажирів, аби звільнили прохід. Потяг подадуть через десять хвилин. Стою злий і пригнічений, бо їхати у провінційний коледж не маю жодного бажання, перед моїми очима й досі стоїть сухорляве обличчя проректора, який змусив мене це робити. Тиждень доведеться провести поза своїм звичним темпом, в оточенні інших людей, хоча в тому коледжі в мене є кілька непоганих знайомих. Як це несподівано, навіть цинічно: мене смикають їхати аж за п’ятсот кілометрів, брутально вриваються у моє звичне життя, вибивають зі звичної колії і змушують робити те, чого я не планував. Лише тиждень, один тиждень — заспокоюю себе — прийму екзамени, розвіюся. Мабуть, знову почне клеїтися Зоя. Непростий буде тиждень.
Подають потяг. Люди, які кілька хвилин тому були спокійні, тепер метушаться, хапають важкі торби й валізи, скупчуються. Повна жінка проходить праворуч і великим пакунком зачіпає мене за ногу. Гамую свій гнів. Вона, мабуть, отак і живе: пре, як танк, і не зважає на тих, хто поруч. Разом з іншими пасажирами показую провіднику квитка, заходжу у вагон, віднаходжу своє місце і чекаю, коли нарешті рушимо, коли нарешті принесуть постіль, аби я швидше заснув.
Стук коліс і розмови в купе моїх сусідів — п’ятдесятилітнього інженера з київського заводу «Авіант» і сорокарічної викладачки хімії з медичного університету імені Богомольця — постійно проганяють мій сон. Я би міг їх попрохати, щоб вони вже влягалися — на годиннику, як не як, 02.10, — але не можу цього зробити, бо розумію, що між ними виникла симпатія. Він півтора роки тому поховав дружину, яка до смерті страшенно мучилася від якогось страшного захворювання спинного мозку, в нього два сина — один у Канаді, працює єгерем у національному заповіднику, а інший — моряк дальнього плавання і має російське громадянство. Словом — сам як перст у цьому світі. Вона — розлучена, з десятилітньою донькою, живуть у двокімнатній хрущовці на Нивках. Мене вражає, наскільки швидко — за незначних дві-три години — їх зблизили життєві труднощі та самотність. Навмисне не перебиваю, лежу, затаївшись на верхній полиці, слухачем їхньої історії стаю ніби мимоволі.
Якщо в нього вистачить мужності і зранку він люб’язно не попрощається, то вона належатиме йому. Думаю, що мені цієї мужності одного важливого разу не вистачило.
Юра переконаний, що в мене поїхав дашок, що я не розумію, ніби тебе більше нема, що твоя смерть — була найбільшою реальністю в нашій короткочасній любові. Він думає, що я цього не розумію. Ідеали, мабуть, саме так повинні вмирати — раптово, несподівано, брутально. Деколи зізнаюся собі, що мені треба було їхати разом із тобою в тому страшному потязі на перевалі.
П’ю гидку ранкову каву, яку мені щойно принесла провідниця, і намагаюся ні про що не думати.
Приїхавши на місце призначення, одразу йду в коледж, щоб мені дали помешкання. Спершу мене змушують чекати півгодини на миршавого невисокого чоловічка з посивілими скронями, який має займатися моїм поселенням. Потім, коли від нього отримую «дозвіл» у вигляді невеличкого клаптика паперу з написом «Валя, посели киянина», ще хвилин двадцять чекав пані Валю, якій була адресована записка і яка є комендантом. Захекана Валя вибачається за незручності, щиро посміхається, що якраз отримали нову партію меблів і їх треба було розподілити. Вона проводить мене на другий поверх, зупиняється перед дверима «203» і дає ключа з невеликою пластмасовою биркою. Кидаю спортивну сумку, скидаю куртку й падаю на ліжко.
Заплющеними очима бачу тебе. Обстановка кімнати чомусь нагадує той вечір у готелі, коли ми, покинувши компанію в майстерні того самозакоханого художника, що на Лютеранській, швидко пішли до тебе в готель, жадібно цілуючись перед тим на вулиці, потім у ліфті, в коридорі і врешті — у номері. В мене давно так приємно не крутилася голова. Ми були, мабуть, щасливі.
Вирішую прийняти душ (хоча й немає гарячої води). Намилююся під холодним струменем, тіло покривається гусячої шкіркою і поступово синіє. Поки змиваю з себе мило, мною вже калатає й зуб на зуб не попадає. Лізу під холодну акуратно складену ковдру, яка має неприємний запах сирості й санаторію. Якщо в таких умовах кохатися з жінкою, яку обожнюєш, то такі деталі з побуту можуть сприйматися навіть екзотично.
За вікном чути шум автомобіля, потім виразні голоси юнаків, один із них викрикує непристойності, очевидно до дівчини, яка також живе в цьому будинку, його голос ніби застигає на одному місці і не віддаляється. Отже, цей придурок стоїть під вікнами, задерши голову догори. Юнак не вгамовується, поруч дрібненьким неприємним сміхом озиваються інші. Вони настільки голосно говорять, що я розбірливо чую їхні слова й фрази. Один із них каже, що вечором неодмінно зайдуть, з вином, горілкою й пивом, куркою-гріль та фруктами. Невдовзі вони зникають, і я прислухаюся до звуків будинку. Чути, як у коридорі лунають важкі кроки, зупиняються, далекий стук у двері (мабуть, аж біля вікна), потім знову шум з вулиці — вантажівка, крик малечі… Інколи розплющую очі, але втома все більше долає.
Хочу, аби ти приснилася.
У двері стукають. Одягаю штани й сорочку, відчиняю. На порозі радісний Орест, він зізнається, що випадково дізнався про мій приїзд у коледжі від однієї зі співробітниць, яка бачила мене в коридорі. Запрошує на чарку.
Здається, снилась ти, але я нічого не можу пригадати — так несподівано було обірвано приємний сон. Орестові кажу, аби трішки зачекав, бо треба вмити обличчя і прогнати сонливість. Поки я вмиваюся, він розповідає через відчинені двері про події за минулий рік, мимоволі каже, що Зоя вийшла заміж за одного приїжджого викладача, що перебрався сюди з Луцька. Не дивно — думаю про себе — вона така наполеглива. Орест без перестану
