Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький
Щойно зараз я зауважив, що там і сям під стінами стоять покинуті транспаранти, власники яких, вочевидь, повтікали з демонстрації до «Парадизу».
— Це нова секта чи взагалі якась нова релігія? — запитує Гося.
— Вибачте, не дочув.
— Те, що ви кажете.
Стіни полупані, ржава позолота, зіпсоване освітлення блимає. Сучасність, що помирає від інфаркту. Блакитно-червоний півморок, переповнений злочинними пиками. Кожна мармиза — то смертний гріх. Кожен звук — блюзнірство. Ревіння в мурах, стугоніння в голові, завивання на горищах. Голос гніву Божого.
— Так. Є. Нарешті згадав.
— Що згадали?
— Звідки в мене похмілля.
Оркестр перестав грати і тут-таки запав у дрімоту. Просто музиканти поклали голови на інструменти та й сплять.
— Вип’ємо, — каже Колька. — Гляну, чому не несуть з кухні.
Тепер пішло гладко. Маслянка, сибірський еліксир, трохи кавказького вина, ну і наша вітчизняна картоплянка. Ще живу, але вже наздоганяю долю. Колька непевно підвівся з-за столу і рушив у бік таємничих присмерків кухні, де вартують невидимі духи нашої гастрономії.
— Ви контестатор, — півголосом каже пані Гося. — Я завжди уявляла собі контестаторів молодими й дикими, з довгим волоссям.
— Що ви хочете, режим постарів, і ми постаріли. Надто довго все це триває. Увесь цей спектакль хибує на розтягнутості. Драматургія вкрай слабка.
— Ви створюєте чи вже створили нову секту?
— Моя секта — це я сам. Я сам у кожному з вас. Бо мене реального, біологічного, з адресою й життєписом взагалі не існує. Живу, як вірус, як моральний вірус, або як бактерія сумління. А може, як мікроб розпусти. Йдеться про те, пані Госю, що я неприсутній, чи радше, що мене немає. Ви чуєте тексти з динаміка, заблукані хвилі з ефіру, ніким цілеспрямовано не трансльовані, просто якісь відлуння, рикошети ваших хвиль, одноманітний шепіт з Божої горлянки.
— Коли ви це собі видумали?
— Я цього не видумував. Це було одкровення.
— Сьогодні? Опівдні, коли гримнув артилерійський салют?
— Ні. Учора вночі. Тому в мене похмілля.
Крізь овальний просвіт я частково бачив гардероб. Пікусь саме вискочив на слизьку перегородку й, любовно дивлячись у мій бік, огризком хвостика подавав знаки, що він тут і чекає. Я показав йому, що ще не пора.
Виплинув Колька Нахалов, зарожевілий на один відтінок сильніше.
— Госю, шеф-кухар запрошує тебе.
— Вибачте, я на хвилинку, — жінка підвелася зі стільця, і тоді я побачив, що вона в штанах. Розповнілі жінки люблять ходити в штанах.
Довкола гуло, мов у долині Йосафата в передвечір дня останнього. Усі голоси зливалися в єдиний пронизливо-жалісний стогін. Згори, немов із чистилища, стежили за нами обличчя злих ангелів. Але то були всього лиш нешановані гості з провінції, ті, котрим пощастило оформити паспорт для виїзду до столиці у день найбільшого свята століття.
— З ким ти тут сидиш? — почув я глузливий голос.
То був Рисьо Шмідт, проте зовсім інакший. Він наче схуд, наче побільшало в нього сріблястого волосся.
— З такими, що мають грошву. Сідай, поставлять і тобі.
— Мені не треба, — сказав зневажливо і присів. — Можна? — показав на пляшку «білої» з імпортованої картоплі.
Налив у скляночку для води содової, випив і подивився мені в очі.
— Він помер, — мовив Рисьо.
— Коли це сталося?
— Його ще шарпають реанімаційні машини, але я знаю, що помер. Уже бачить Господа. Витріщився й надивитись не може. Він уже по той бік.
Музиканти раптово прокинулися й почали грати переінакшений варіант вальсу «На сопках Маньчжурії». Аби не платити гонорару. Мені зробилося ще печальніше.
— Я хотів би його побачити. Знаю, що він не сказав мені всього.
— Невдовзі побачитеся.
Підійшов офіціант з тарілкою.
— Ви замовляли рагу?
— Так. Дякую.
— Дайте талон на м’ясні страви.
Я витягнув цілу жменю, призначену на місяць.
— Можете забрати всі. Мені вже не будуть потрібні.
Офіціант звів брови.
— Ви що, мене за жебрака маєте? — спитав. — Можете віддати у фонд боротьби з колоніалізмом.
Старанно вибрав один талон, решту жбурнув переді мною на стіл. Лежали безсоромно, наче зневажена готівка.
— Вибачте, — сказав я.
Але він уже повертався на кухню, гнівно посунувши з дороги якогось провінційного клієнта.
— Він лишень так, — мовив я. — Колька обіцяє, що надранок почастує «Золотою осінню».
— Тобі справді не потрібні ці талони? — спитав Рисьо.
— Я вже давно не їм м’яса. Світоглядне рішення. Примха старого добродія.
— М’ясо дає силу.
— Мені вже непотрібна сила.
— А дівчата? Ти завше був на них ласий. Хоча в місті кажуть, що тільки й того, що ласий.
— Бачу, що ти маєш бажання, то забирай. Тобі знадобиться сила.
— Якщо хочеш, я можу взяти. Щоб не пропали.
Засоромлено розглядаючись навсібіч, він сховав червоні папірці до внутрішньої кишені. Якісь пари дриґалися на маленькій вільній місцинці паркету.
— Котра зараз година? — отямився я.
— Пів на третю.
— Море часу. Ціле життя.
— А де це, як він, бензин? — шепнув Рисьо Шмідт.
— Не хвилюйся, є. Чекає в гардеробному холодочку. Набирає сили.
— Боже, Боже, Губерт, сердешний Губерт.
Оркестр терликав вальса, що сплітався в мені з Надеждою. Мені стало гірко, але й страшенно солодко. Чи зустріну її ще? Здається, зустріну, таке в мене було передчуття. А коли йшлося про жінок, моє про чуття ніколи мене не підводило. І в злому, і в доброму.
Рисьо Шмідт писав елегантну прозу, інтелігентну. Тримався з гідністю і майстерно створював довкола себе атмосферу, зрештою, трохи старомодну атмосферу артистизму. Сьогодні вранці удавав
