Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький
— Я, пане сусіде, проста й порядна людина. Мудрувати не вмію. Як бачу чорне, то й кажу, що чорне. А як біле, то біле. Ви зауважили, що вони увесь час мудрують? Чим гірше, тим більше філософів. Чим очевидніше безглуздя, тим глибші думки. Чим більше сваволі, тим щедріші права. Чим повсюдніший хаос, тим упертіше замилування симетрією. Нагромадили цілі гори філософського мотлоху. Не просто гори — Гімалаї! Якби отими гіпотезами, тезами, аксіомами, істинами, теоріями й догматами запалити в печах, то енергії вистачило б до кінця світу.
— Але ж ви також мудруєте.
— Я мудрую? — здивувався Кобялка. — Я лишень кажу, як воно є. О Боже всемогутній, скоро вже відпочину. Одягнуся в теплу гамівну сорочку божевільного, ляжу на підлогу затишної кімнатки, оббитої запобіжною стьобаною матерією, дивитимуся в стелю, дріматиму, думатиму про всіх тих паннусь, яких свого часу не притиснув, бо не пасувало, часом отямлюся, наблазнююся досхочу, викричу кілька найогидніших проклять — як польських, так і російських, які здавна у мене на язиці. Пане сусіде, в нас уже починають шанувати божевільних, як у Росії. Раніше, любий сусіде, хіба антиурядову погань запаковували до психіатра на дослідження. Мовляв, якщо ти проти народовладдя, то божевільний. Тепер — щось неймовірне. Порахуйте лишень, пане сусіде, скільки наших прем’єрів, секретарів, професорів марксизму-ленінізму гостює нині по дурках! У наш час психлікарні — це наче філії державних академій.
Кобялка явно насолоджувався візіями своєї подальшої кар’єри. Але в цьому самоствердженні бринів, однак, неспокій. Я мовчав, думаючи про власні справи, і це врешті пробудило в ньому підозру.
— А, може, я зле зробив? — забідкався він. — Що це дасть? Все одно стіну головою не проб’єш. Хіба я мушу рятувати світ? Чому я, а не, наприклад, Бохенек? Якось усе-таки жилося, навіть іншим людям міг допомогти.
— Бохенек теж роздягнеться, — безапеляційно сказав я.
— Думаєте? — зойкнув Кобялка.
— Ви коли-небудь придивіться до його очей.
— А при чому тут очі?
— Очі важать найбільше. Якщо вони такі боязкі, страдницькі, повні сліз, то це значить, що він роздягнеться.
— Багато б я дав, аби той сучий син роздягнувся, — зітхнув Кобялка. — Отже, гадаєте, що жалкувати не варто?
— Ні за чим не варто жалкувати. Ви тільки прискорили хід історії.
— О, хай йому чорт, — здивувався Кобялка.
У цю мить заскреготав замок. Двері легенько відкрилися, немов єдвабна фіранка, і увійшов Зенек.
— В ім’я Отця і Сина, — мовив він, здивований моєю присутністю. — Що ви тут робите? Там ваш обід вихолоне.
— Я гадав, що входжу до ресторану. Помилився.
— То треба було вийти. Вам справді не можна тут бути.
— Я не міг відкрити двері.
— Ви що, дитина? — він тричі зачинив і відчинив двері, немов штукар. — Ласкаво прошу.
— Як звати вашого шефа? — спитав я, не знати для чого.
— Це не таємниця. Жорж, раніше Жоржик. Коли був молодий.
Кобялка знову впав на вилинялий фотель, вибалушив очі, почав дригати ногами й харчати. Зенек подивився на нього з огидою.
— Нема чого придурюватися. Вас уже зарахували до психів. Був дзвінок із ЦК.
— Справді? — ожив Кобялка. — То дуже дякую.
— Нема за що.
Я підійшов до дверей, натис на ще теплу від Зенекової долоні клямку.
— Я вже можу йти?
— Хвилинку, — сказав Зенек і наблизився до мене, копирсаючись за пазухою. — Знаєте, я вирішив прочитати якусь вашу писанину. Шеф казав, що варто, а я вас полюбив. Звичайно, в мене ще немає вашої книжки, але ось мій записничок, то, може, залишите свій автограф?
І підсунув мені календарик з чистою сторінкою, на якій був тільки один запис: «Геня 63-24-71». Я розписався під Генею, а він потиснув мені руку.
— Бачу, вже не болить, — зичливо посміхнувся Зенек. — Я для вас, як для брата. Отой укол.
— До побачення, пане Кобялка.
Сусід печально посміхнувся.
— Я вже вас не побачу.
— Може, і я вас не побачу.
— Побачитеся, побачитеся, — добродушно засміявся Зенек. — У нас усі зустрічаються.
— Доброго вам здоров’я, — сказав я.
— Щастя вам, — відповів Кобялка.
Я був уже в дверях, коли Зенек знову поманив мене гвинтоподібним пальцем.
— Якщо ви дозволите. Я дещо маю для вас.
І подав мені оту коробку шведських сірників, якою покористувався шеф Жоржик.
— У нас ніщо не пропадає.
На нижчих щаблях іще чаклують, подумав я, нарешті виходячи з тієї почекальні. Ще пам’ятають давні часи і давні методи свого ордену. Колись були митцями, тепер стали філософами.
— Гей, ви знову не заплатили, — крикнула молода клозетярка.
Я повернувся до її службового столика, на якому стояв полумисок у ролі каси.
— Люба дитино, — мовив я. — Адже я виходжу з оцих дверей, а не з кабінки, дорученої вам у керівництво. Хочу також нагадати, що одного разу вже залишив тут тисячку.
— А, ну то вибачте, звичайно.
— Мене дивує тільки ваша ретельність. Така гарна, мила дитина — і така агресивна.
— Бо я тут на практиці.
— На якій практиці?
— На студентській.
— З якого фаху?
— З археології. І мене тут контролюють, якщо хочете знати. Одного разу підкрався командир нашого студзагону, такий капосний доцент, а я не зауважила, і потім мала неприємності. А як наберу багато балів за цю практику, то мене звільнять від екзамену з пропедевтики філософії.
— Ну що ж, Зосенько, то зовсім інша справа.
— А звідки ви знаєте моє ім’я?
— Я все знаю. Може, ще провідаю тебе. Але приватно. Можна?
— Ох, не знаю. А як прийде перевірка?
— То
