Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький
Урешті її очі блиснули сміхом. Ця інтрига сподобалася молодій клозетярці.
— Тоді приходьте, лишень обережно.
Я погладив її по голові, шорсткій, мов вершечок копички. Трапляються ще і в нас гарні дівчата, хоч дедалі рідше. Невдовзі вони перестануть подобатися хлопцям через те, що нетипові, в іншому стилі, немов чужі біологічно. Шкода, що мене вже не буде.
Гардеробник мав каламутні очі, чіпко тримався за перегородку. Він поволі виходив на орбіту. Здається, о цій порі любив починати.
— Ви вже йдете? — спитав.
— Ні. Щойно заходжу.
— А мені здається, що ви були тут і щось залишали. Навіть пригадую що.
— Ви маєте рацію. Я на хвильку вискочив і знову повертаюся.
Він був увічливий, але водночас суворий. Його поведінка щодо відвідувачів мала підстави, оскільки багато гостей чекали на вільне місце, черга спиналася сходами догори й кінчалася десь аж на вулиці.
Я увійшов до залу. Не був тут багато років, хоч саме в цьому місці розпочинав свою біографію. Звичайно, цей зал неодноразово перебудовували, проте він зберіг свій первинний вигляд глибокої криниці, вгорі обрамленої галереєю, на якій висиджували менш шановані гості, переважно всілякі жевжики у службових відрядженнях. Тепер «Парадиз» репрезентував стиль модерн у стані руїни. Тобто в сенсі архітектури й інтер’єру тягнувся до світових стандартів, але водночас нагадував халабуду, що от-от завалиться. Зрештою, то був стиль усієї держави. Так, наче всі оці люди чекали скорого переїзду до якоїсь нової країни.
Всі столики були зайняті. Офіціанти насилу протискалися вузькими ущелинами в бік кухні. На паркеті ковзало кілька пар. Для них грав збірний інвалідський оркестр спілки столичних музикантів. Про це повідомляв напис на колоні зі штучного пісковика. Інший напис оголошував, що офіціанти заступили на вахту соціалістичного змагання.
Проте місця не було. Я зупинився збоку, просвердлюючи поглядом блакитно-червоний півморок. Нарешті побачив Кольку Нахалова, котрий сидів за величеньким столом з якоюсь блондинкою. Вона мала велике червоне обличчя з чіткими мімічними зморшками, великий рот, іще збільшений щедро накладеною, криваво-червоною помадою; розмір бюста теж не був замалим. Не лишалося іншого виходу: довелося шукати порятунку у Кольки.
Я підійшов до столика, церемонно вклонився.
— Шукаєш місця? — спитав Нахалов. — Сідай, братухо, не стидайся. Дозвольте познайомити, це мій товариш, відомий письменник.
Було видно, що таке знайомство лестить йому, підносить його в очах блондинки.
— Дуже дякую. Я ненадовго. З’їм що-небудь й одразу втікаю.
— Можеш лишатися навіть до ранку, правда, пані Госю?
Блондинка схилила вишукано начесану, схожу на золотисте осине гніздо голову, а я поцілував їй ручку з темнуватими веснянками.
— Це добре знайомство, братухо, — мовив Колька. — Пані Гося керує кінематографом.
— Ого, — ввічливо здивувався я.
— Її спеціальність — приймати від держави занепалі підприємства. Колись це були фабрики, універсальні магазини, торгові кораблі, а тепер вона перекинулась на культуру.
Пані Гося мило всміхнулася.
— Колька, як завжди, перебільшує. Знаєте, я відкуповую в міністерства культури покинуті фільми. Розумієте, такі, що їх не вдалося закінчити. Бо виробництво йде щоразу важче. Режисер, оператор деякий час борються із загальною неспроможністю. З тим, що люди спізнюються, не постачають реквізиту, забувають про строки, гублять відзняту плівку, а найбільше хлищуть горілку. Тож через кілька тижнів виробництво гасне само по собі. Усі зникають, залишається порожня контора, а ще режисер, близький до самогубства. Тоді зголошуюсь я, беру фільм за півціни й закінчую зі своєю командою.
— Це вона закінчила «Переливання крові», — похвалився Колька.
— Бо я даю гроші. В мене не треба красти.
— Це чудовий винахід.
— Аби ви знали. У моїй команді провадять дослідження науковці з Головного інституту планування і статистики. Я піддослідний кролик, — і засміялася, показуючи зубки, вимазані тією ж помадою.
Колька покликав офіціанта. То був похмурий брюнет у заплямованій білій куртці. Злостиво чекав на наше замовлення з олівцем і блокнотом у руці.
— Взяв би рагу, — невпевнено сказав я, — але з чого воно, це рагу?
— Не знаю. Мене це не стосується. Є в меню — і добре. Що, маю залазити на кухню і заглядати по баняках? — заводився офіціант.
— Ви знервовані, — хотів я його задобрити.
— Вас це дивує? Всі жеруть, а я мушу працювати.
— То прошу рагу.
— Усе? Бо я не буду десять разів підходити.
— Дякую. Все.
Офіціант відійшов кудись у теМряву. Колька примирливо всміхнувся.
— Він завжди такий на початку. А над ранок виставляє гостям «Золоту осінь». До речі, вихилиш чарку?
— Спробую, — відповів я.
Він по вінця наповнив кришталеву чарку «білою», з імпортованої картоплі. Але з боків поверхнею чарки потекли сріблисті краплини.
— Ну, то не гаймося, — мовив Колька. — Шліфувальник різьбив кришталь від усього серця, тому протікає. За шліфувальника!
Ми обережно цокнулися чарками. В моєму рукаві вже було мокро. Мене аж пересмикнуло, але, зробивши над собою зусилля, я таки проковтнув пекучу рідину.
— А, може, стане краще, — тихо сказав я.
— Звичайно, стане. Чому б ні, — мовив Колька.
Оркестр заграв якийсь амбітний витвір сучасного вітчизняного композитора. У країні не вистачало валюти на гонорари зарубіжним авторам. Ніхто не протестував, усі вже звикли. Пари з паркету розійшлися до столиків. Я закрив очі, й мені здалося, що все, як тоді. Того вечора хтось так само грав на фортепіано власний витвір. А я сидів поруч із дівчиною, яка потім стала моєю дружиною.
— Здається, я звідкись знаю вас, — озвалася пані Гося.
— Я всім когось нагадую. Точніше, кожному я нагадую когось іншого. Так, ніби мене взагалі немає. Мене окремого, індивідуального, з власним неповторним генетичним кодом. Я є кожним, шановна пані, я рядовий перехожий, я трохи Колька, трохи офіціант, а, може, навіть, лестячи собі, скажу: я трохи ви, вельмишановна продуцентка «Переливання крові».
