Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький
— Я можу задати одне питання?
— Слухаю.
— Чому ж тоді ми в неволі?
Повернувся до столу і сів. Схилившись, він понишпорив по ньому, ніби шукаючи потрібного папірця.
— Бо таке співвідношення сил. Горотворчі процеси світової політики.
— Самі себе забрали в неволю і тримаємо за гратами? — здогадався я.
Він допитливо блиснув оком.
— Отож-то. Ми врятувалися від поневолювача. Перехитрували його. Тепер ми вільні завдяки тому, що самі себе поневолили.
— Хто цей наш поневолювач? Історія?
— А як би вам хотілося?
— Хотілося б, щоб історія, так почесніше.
— Історія, історія, — посміхнувся він, гасячи недокурок об підошву, бо не було попільнички. — Таємнича незнайомка. Рухи людських мас, тупики в економіці, епідемії психологічних збочень, аспірації деяких, зіпсованих збунтованими генами, осіб й ота метафізика часу, без якої не було б історії. Ми тут собі варнякаємо, а ви ж, мабуть, мрієте про обід. То як, може, побачимося увечері?
Я мовчки намагався підвестися з крісла.
— Зенеку, допоможи людині. Отже, до вечора?
— Не знаю, що ви маєте на увазі.
— Час покаже, саме так, історія покаже. Бачите, все пройшло гладенько. Навіть не вимагаю жодних зобов’язань щодо секретності. За давніх печерних часів у нас підсовували на підпис папірці про нерозголошення. А я тільки потисну вам руку. Бо ми з одного дерева, або, якщо хочете, одного поля ягоди. До речі, чому ви не пишете?
— Ви гадаєте, що варто писати?
— Мудрагелі стверджують, що не варто. А коли мудрагелі так кажуть, то це значить, що варто. У мене навіть є одна ідея. Ви пишіть для конкретного читача, це завжди краще. Наприклад, для мене. Відкиньте цензуру, інтереси держави, всілякі побоювання і пишіть, як вільний для вільних. Ви завжди були гордим, але не марнославним. Тираж не відіграє для вас важливої ролі. Краще один розумний читач зі справжньою літературою в руці, аніж десятки дуболобів з туалетним папером у жмені. У мене ваша книжка не пропаде. Тільки в моїй руці вона має шанси зберегтися на віки.
Він подав мені руку обережно, аби не додати болю.
— До побачення.
І, — о диво! — випередивши мене, першим вийшов з приміщення. Тоді підійшов Зенек, м’яко повалив мене на землю і з дивовижною делікатністю почав бити ногою в ребра, але робив це так уміло, ніби просто хотів носаком черевика розправити складки на моїй зім’ятій куртці. Легко витримуючи ці чи то пестощі, чи тортури, я придивлявся до одного з помічників шефа, який досить професійно фотографував мене, жваво приклацуючи спалахом. Потім Зенек підняв мене з підлоги, обтрусив мій одяг, зняв наручники і несильно підштовхнув до виходу. Отже, безладна вистава скінчилася, і перебіг її ошелешив не тільки мене, а й мовчазних режисерів.
Я увійшов до коридорчика біля вбиралень, хотів попрямувати до ресторанного залу, однак мене спинив суворий голос негидкої з вигляду клозетярки.
— З вас шістсот.
— Я не користався.
— Півгодини сидів і не користався.
— Але чому аж шістсот?
— Тому. Усі щось комбінують, аби не платити. Сором треба мати.
Тож я дав тисячу і, штовхнувши прочинені двері, увійшов до ресторану, але то не був ресторан. Двері замкнулися за мною, неприємно клацнув якийсь механізм. Я опинився в почекальні з фотелями і всохлою кімнатною рослинністю. На одному з фотелів напівлежав мій знайомий сановник товариш Кобялка. Видно, одягнутий був силоміць, бо сорочку мав вивернуту на лівий бік, черевики незашнуровані, а краватка звисала з фотельного бильця.
Він глянув на мене цілком притомно.
— Добрий день, сусіде, — сказав стомленим голосом.
— Добрий. Ви впізнали мене?
— Завжди впізнавав, щодня, але ви самі розумієте, що тоді я не міг виявляти ввічливості. Де ви роздягнулися?
— Я завжди був одягнутий. Прийшов на обід до «Парадизу».
— Недобре ви втрапили. Хто вас пустив сюди?
— Певно, Зенек.
Він подивився уважно і жестом запросив мене сісти поруч у фотель.
— Це значить, що вас допитували. Мабуть, у зв’язку з моєю справою?
— Ні. З моєю власного.
— Але ж ви не роздягалися?
— Я тут з інших причин.
— Зробили вам укол?
— Зробили.
— Мені також. Але вже майже не болить, — він ущипнув себе в долоню. — Хочете цукерочку зі з’їзду?
— Волів би пообідати.
— Ну, то спробуйте піти, — мовив Кобялка, хитаючи головою.
Я підійшов до дверей, натис на клямку. Навіть не здригнулась. Тоді я боком ударив у двері. Мов у камінь.
— Бачите, які штучки. І як їм досі не набридло! Я знаю, чого тут сиджу. Чекаю лікарняної карети, але я третій у черзі. Фатальний день. Щогодини хтось роздягається. Знаєте, це висить у повітрі, нагромаджується, мов перед бурею. А одного дня люди вже не витримують. Величезне напруження.
Його очі криваво поблискували, але фанатизму в них не було. Швидше здичавіння, істерика і рішучість.
— Знаєте, сусіде, я відчув полегшення. Уперше за багато років я розслабився. Я стомлений, хворий, але мені добре. Уже тиждень не сплю. Сьогодні вранці, коли ви мене бачили, я ледве стримувався, щоб не скреготіти зубами. Цього дня я чекав від попереднього з’їзду. Текст виступу я писав у суворій секретності, не в хаті, уявляєте, а просто на полюванні. Ховав його у дуплі й щонеділі їздив учити напам’ять. Учив і забував. Бо під час конференцій, нарад
