Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький
— Тяжко сказати. Вісімдесят. © http://kompas.co.ua
— Шістдесят сім, — тріумфально прохрипів Кобялка. — Стільки ж, як і радянський кольоровий телевізор.
— Здається, на три кілограми більше?
— Я, пане сусіде, діяч старого гарту. Усе витримав, але цих часів витримати не можу. Вичерпався, кінець, крапка. Потримають мене у божевільні, але, напевно, в отій урядовій, потримають з півроку і випустять на пенсію. Може, навіть видадуть мені паспорт на виїзд до іншого воєводства.
Він говорив безперервно, і було ясно, що скоро не зупиниться. Роками стримуваний потік слів і хаотичних думок ринув тепер на мою бідолашну похмільну голову. Що похмільну, це так, але від чого?
Кобялка зірвав сухий листок і почав його нервово жувати.
— Ви теж на пенсії, сусіде? Бачу з вікна, що ви цілими днями або в хаті, або на прогулянці.
— Я сам собі призначив пенсію. Але тепер переходжу на дійсну службу.
— Ви збожеволіли? Вони вже доходять, так, здається, вже доходять, — останні слова він вимовив поволі й ніби без переконаності. — Стільки років я подумки говорив це сам собі. У першого секретаря і в прем’єра, а також на Президії Ради Міністрів. Як ви вважаєте, вони доходять? Доходять кінця?
— Усе доходить кінця. Вода, вугілля, увесь світ.
— Слабенька втіха. Знаєте, сусіде, я такий підкований, такий вчений, а затявся, чорт забирай. Вигукнув оті слова, ви, мабуть, чули: «Товариші лайдаки, товаришки свині». Може, такому вигукові бракує доброго смаку, це дійсно таки негарно, цілком несерйозно, але я призвичаївся. Вагався, вагався і врешті призвичаївся. Просто не міг я від цього відмовитись. Тож вигукнув оті епітети і затявся, чорт забирай. Жодного наступного слова вже не пам’ятав. Та що там слова! Складу жодного не пам’ятаю, хай йому чорт, теми виступу не пам’ятаю. Гаряче стало, і вата в голові. Ну, я й почав випалювати з тієї голови, з тієї вати, аби лиш їм допекти. Може, це й не було доречно, дорогий сусіде, але кажуть, що на телебаченні вимкнули звук. Втім, нема біди, люди бачили, що я протестую, правда?
— Заспокойтесь, будь ласка. Дихайте повільно, ритмічно.
— Я заспокоюся разом з божевільними. Але ж там нема божевільних. Самі колеги. Хтозна, як там буде, але, мабуть, не гірше, ніж у міністерстві.
На мить він замовк, аби виплюнути геть зжований листок. Тремтячими пальцями здряпав його з язика і спробував струсити на підлогу.
— Може, ви знаєте, яка сьогодні насправді дата? — скористався я з нагоди.
Великим пальцем він показав на сусідню стіну.
— Тільки вони знають. Безпека. Але теж, певно, не знають. Лише міністр і вузька колегія. Закордонний календар висить у сейфі завбільшки зі справжню кімнату. Щодня міністр із дотриманням церемоніалу входить туди і суворо секретно зриває картку, що її тут-таки автомат спалює на попіл. Ніхто не знає дати, бо ми роками або випереджали строки, або завалювали їх. То доганяли Захід і переганяли його, то залишалися далеко позаду. Кожна галузь промисловості, кожен заклад, кожне ДЗГ[9] мали свій календар і з ним змагалися. П’ять місяців уперед, тоді дванадцять назад. 1974 у 1972, потім 1977 у 1979.1 все переплуталося. Ніхто нічого не знає. По сонцю, пане сусіде, сяк-так рухаємося. Але бардак шалений!
— Можна дізнаватись на Заході. Я вже давно не слухав вільних радіостанцій.
— Можна, — засміявся Кобялка, аж похлинувся. — Вони прийняли виклик. Почали то втікати від нашого доганяння, то сповільнювати, коли ми попускали. Вони теж подуріли. Теж рухаються в цілковитому безладі.
— Звідки ж тоді календар у міністерстві безпеки?
Кобялка безпорадно розвів руками.
— От цього і я не знаю.
Я підійшов до дверей і прислухався. Десь за червоними дверима одноманітно шуміла вода, як сільський потічок.
— Все це ще тримається, — намагався раціоналізувати свій внутрішній хаос нещасний Кобялка, — все ще тримається на шнурочку, на шпагаті національного виробництва, на павутинці надії. Ми здеморалізували капіталізм. Дощенту, цілковито. Своїм страшним прикладом. Ми так позв’язували їх угодами господарчими, науковими, культурними, спортивними і якими завгодно ще, так їх позв’язували, ніби колючим дротом, і — давай завалювати строки, фальшувати якість, недоплачувати готівкою, обдурювати й заливати горілкою, що через деякий час і в них зненацька вишкірив зуби наш власний, нами винайдений і нами ж виплеканий тотальний соціалістичний бардак. Зверніть, будь ласка, увагу, любий сусіде, на те, що протягом якогось часу від нас пускали людей за кордон. І що вони там робили? Псували телефонні автомати, на халяву їздили в метро, усюди пхалися без черги, крали ножі й виделки по ресторанах, не платили рахунків за готель, споювали тубільців, загиджували громадські вбиральні і, де лише мали змогу, зловживали тубільними дівчатами. Пане сусіде, якщо все це зібрати й підсумувати, то кого нині здивуєш тим, що так званий вільний світ щоразу більше нагадує совдепію. І ось вам, любий сусіде, остання незаяложена доктрина, можливо, й самого Леніна: якщо ми не доженемо капіталізм, то капіталізм на нас почекає.
Він закінчив свій монолог і понуро задумався. За стіною озвалася музичка. Гладенька, справна, в якомусь сенсі понадчасова й універсальна ресторанна музика. Усе-таки ми були десь поруч із рестораном. Тільки як до нього втрапити? Я обнюшив двері. Двері як двері, досить брудні, там і сям потріскані, з банальною клямкою, а в цілому панцерна завіса. Якийсь песик гавкав у пащеці цього царства тіней, певно, мій Пікусь.
— Ляжте зручніше, — звернувся я до
