Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

простого душею хлопця, шанувальника моєї творчості, але то була тактика. Я тією штучною сердечністю не перейнявся. Рисьо дещо зверхньо ставився до мого доробку. Любив мене, але прози моєї не шанував. Він був професіонал, а я аматор. Професіонали не люблять аматорів. Знав він і те, що я розумію, що він пише книжки таким чином, аби їх легко було перекладати. Рисьо заповзявся і все життя присвятив тому, щоб зробити світову кар’єру. Так страшенно цього прагнув, що врешті таки досягне свого.

А тепер він дивився, як я без апетиту дзьобаю дивовижну страву, примхливо названу рагу.

— Спалив себе, — мовив я.

Рисьо остовпів. Завмер із пляшкою в руці.

— Хто?

— Губерт спалив себе зсередини. Жив на жорстоких обертах. Знаєш, я ніяк не можу зібратися не те що з думками, навіть із самопочуттям. Як із ланцюга зірвався. Якісь протяги рвуть мене на всі боки. Я мав би впасти на землю й завити. А тим часом ремигаю оце рагу.

Рисьо дивився угору в бік чистилища, де сріблилися попелясті відблиски денного світла.

— Слухай, слухай, — мовив він повільно, — там сидить Цабан. Хоче з тобою поговорити.

— Де, не бачу.

— На галереї. Поруч із вікнами. Галина покаже тобі.

— Яка Галина?

— Ота, яку вже знаєш. Бачиш, вона чекає на сходах.

Справді, на сходах, за спинами оркестру, стояла Галина. А музиканти усе ще грали «Сопки Маньчжурії», й мені здавалося, що вони це грають з самого ранку. Я підвівся, проліз поза спинами інвалідів.

— Так, він хоче познайомитися з вами, — шепнула вона.

Я йшов за нею й дорогою придивлявся до огрядного чоловіка у зім’ятому фланелевому вбранні, який самотньо сидів за округлим столиком біля вікна, заслоненого прозорим тюлем. Я увійшов у денне світло, в пухнасте світло осіннього пополудня.

— Це він, — вказала Галина на мене, коли ми спинилися коло столика.

Я хотів крикнути, щоб лишилася, але вона відійшла до золотих дверей з вибитою кришталевою шибкою.

— Сідайте, будь ласка, — сказав він півголосом, у якому, проте, бринів метал.

Я слухняно сів, хоч був старший від нього на добрий десяток років. Столик був порожній, якщо не рахувати великої попільнички, переповненої ще за попередніх відвідувачів недопалками.

Здавалося, що я мало його цікавив. Він дивився за вікно на почорнілий неохайний комітет партії, над яким лопотів величезний червоний прапор з єдвабу.

— Не люблю інтелектуалів, — мовив Цабан після хвилинної паузи.

Я спантеличено подивився на нього. Але він і далі сидів нерухомо, обернутий до мене профілем. Ще один гурт нетверезих маніфестантів прямував серединою проїжджої частини в бік Алей. Несли транспарант з якоюсь нечитабельною датою.

— Вони істерики. Надміру чутливі, мов баби.

— Ви хотіли зі мною порозмовляти.

— От я й розмовляю.

Він був знахабнілий від своєї місії, звик до послуху. Із задоволенням грав диктатора. А засмальцьована фланель на ньому здавалася королівською мантією.

— Слухаю, — сказав я.

— Уже багато років, як ви усунулися від усього. Самоцензура не дозволяла?

— Чому самоцензура? Купа всіляких причин.

— Ну, яких, наприклад?

— Я зобов’язаний перед вами сповідатися? — запитав я дещо гостріше.

Він блиснув білком у кутику ока, проте не повернувся в мій бік.

— Чого ви боїтеся?

— Як це чого?

— Ну, боїтеся в’язниці, допитів, переслідувань?

— Я боюся не за себе.

— Ну, ну, — підганяв він. — Тоді за кого? За нас? За всю країну? Що, зітруть нас, з лиця землі через вашу книжку?

Я дивився на нього й не вірив власним очам. Він мав щось від отих. Анонімне простакувате обличчя і прозорі очі.

— Знаєте, я звик до іншого підпілля.

— Ну, до якого?

— Такого, що творилося у повстаннях, військових організаціях ППС[10] і аж до АК. Ви почали від іншої пічки.

— Тобто?

— Вас створив цей режим. Ви — неперетравлені рештки системи, ребро з тіла цієї тиранії. Ви походите з «Бісів» Достоєвського, а не з оповідань Жеромського чи Струга.

Нарешті він повернувся до мене. Я побачив, що його обличчя все ж не надто анонімне й простакувате. В очах, звичайно, досить невиразних, з’явилися навіть відблиски усміху.

— Ну, і що ви порадите? — запитав він.

— Не знаю, що радити. Це не моя справа. Я самітник, поза угрупованнями. І таким хочу лишатися до своєї останньої хвилини. Якщо вам потрібна порада, то одну можу підсунути. Будьте схожими на давніх підпільників. Суспільна підсвідомість зберігає ті архетипи. Вони є власністю колективної пам’яті. І тільки вони можуть чимось допомогти.

— У точність, будь ласка, такий архетип.

— По-перше, добровільність. Ви полюбляєте шантаж, паскудний, задушливий моральний шантаж. По-друге, безкорисливість. Ви полюбляєте моментальну винагороду, ви надто діловиті. По-третє, згода на поразку. Ви не любите програвати. Не любите за всяку ціну. Ви плід свого часу. Ви такі ж негарні, як і час, що породив вас на світ.

— Є в тому, що ви кажете, трохи здорового глузду. Мабуть, ми справді такі, як наш час. А якими ще могли б ми бути? Яким чином перестрибнули б через обставини часу, суспільну ментальність, політичні умови, особливості історичного етапу, напругу чи занепад моральний у дану хвилину або епоху? Як ми можемо бути з дев’ятнадцятого століття, коли замикаємо собою двадцяте? Яким чином могли б ми стати антикапіталістичними, якщо ми антикомуністичні? Ви що, романтик? Чи дурень?

— Говорите розважливо, як марксист. Не помічаєте зовсім тих морально-ідейних факторів, які завжди вирішували долю цього народу. Ви просто тіньовий кабінет тієї команди.

— Ну, то не варто вам і турбуватися. Я чув, що ви взагалі кривитеся, мудруєте. Нам таких тепер не треба. Може, колись, як