Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький
— З похмілля, страшного похмілля.
— Може, ти, нещасний, їв рагу?
— Їв, батьку.
— То випий духом мірку на три бульки, — він подав мені пляшчину — ту саму, що виманив у пані Госі. — Куховарити, любі мої, я, правду кажучи, не вмію. Не вмію й не люблю.
— Полковнику, нам нічим дихати, — застогнала Гося.
— Відкриваю, вже відкриваю.
Заскреготів ключами, натиснув на кольорові кнопки і відчинив залізні двері. Ми знову опинилися в коморі, але цього разу в добре напакованій коморі. На високих полицях лежали, сяючи кольоровими етикетками, великі бляшанки з консервованою шинкою. Праворуч стояли ящики з пляшками, яких упродовж років не бачили наші очі.
— Не роззявлятися, — квапив шеф-кухар. — Гайда на сходи!
Перед нами були круті кам’яні сходинки, що спиналися кудись аж під чорну стелю.
Полковник затримався на вершині і сказав сам до себе:
— А якщо мені голову знімуть? Лише три роки до пенсії.
— Полковнику, — озвався нетерпляче Колька Нахалов. — Ми тільки оком кинемо і підемо геть на пальчиках. Їй-Богу, навіщо це зволікання?
— Твій татко був моїм наставником, — заспокоював себе кухар-полковник. — Що ж, гуляти, то гуляти. А ворогів, яких-небудь підривних елементів, нема серед вас? Ну, гаразд. У такий день, напевно, можна.
Він урочисто зітхнув, при світлі оплетеної дротом електричної лампочки роздивився найважливіший ключ, поцілував його, наче реліквію. А потім почав припасовувати ключ до шпарини в замку звичайних білих дверей, з яких фарба геть пооблазила. На його неприродно великому обличчі, ніби збільшеному внаслідок якогось біологічного катаклізму, отже, на його обличчі, що було симпатичне й огидне водночас, на отій колосальній мармизі з’явився вираз якоїсь непристойної насолоди. Він длубався у замковій щілині й дедалі сильніше червонів. З глибини коридора аж сюди, до цієї королівської комори, долітали безвладні звуки органа Хеммонда. Нарешті замок радісно брязнув, і чергові двері було подолано.
— Півроку не відчиняв, — з полегкістю сказав полковник. — Кожних півроку я роблю перевірку. Але тільки я особисто. Ще ніколи не було потреби скористатися цим шляхом. Дай, Боже, щоб і надалі.
Ми з’юрмилися в тісному приміщенні, повному старих віників, порожніх слоїків з-під мастики і зіпсованих деталей від пилососів.
— Готові? — спитав кухар, виструнчившись перед останніми дверима.
— Завжди готові, — урочисто шепнула пані Гося.
Тоді він поклав долоню на золотисту кульку останнього замка. Поволі крутив її ліворуч, а ми вже чули піднесену музику, що її виконують по костьолах або крематоріях. Двері неспішно розхилилися, відкриваючи нашим очам чудове приміщення завбільшки з каплицю. Стіни й колони були з мармуру, щоправда, де-не-де потрісканого, проте ці тріщини чиясь турботлива рука старанно позашпакльовувала відповідного кольору замазкою. З високої стелі, оздобленої класицистичним ліпленням, звисали ваговито позолочені жирандолі, що мінилися всіма веселковими барвами щирого кришталю. Але все це було нічим у порівнянні зі столами. Столи нагадували про часи Радзивіллів або королів саксонських на польському троні. Застелені історичними обрусами, прикрашені зеленню, переобтяжені фантастичним музейним посудом, вони вгиналися од вишуканих наїдків і пляшок із трунками.
— Ви це самі все наготували? — спитав приголомшений Колька Нахалов.
— Я не вмію готувати, — відказав зворушеним тоном кухар-полковник. — Увесь світ готував, смажив, тушкував, випікав оці дива. Наша партія протягом двох років заощаджувала кожен цент валюти на цей таємний бенкет для найвищого керівництва. Чи знаєтесь ви, дорогі клієнти, про те, що міністр закордонних справ уже три місяці не може поїхати в ООН, бо не має грошей на поїздку? Щойно сьогодні з’явилися перші долари, бо хтось придбав у валютному магазині шведські сірники, крім того, якийсь араб купив собі три дюжини гандонів, тож нарешті було виплачено рахунок за квиток для міністра. Дуже прошу вас заходити обережно, бо підлога тут слизька, і, Боже збав, нічого тільки не чіпайте. Попереджаю: в мене добре око.
Ми навшпиньки увійшли до бенкетного залу, який, хоч і був освітлений жирандолями з епохи Йосифа Віссаріоновича, зоставався у золотистому напівмороці, який по нішах між колонами переходив у таємничу темряву коралових гротів.
— Здогадуєшся, де ми? — запитав Колька Нахалов.
— Я певен, що у святая святих. Це арка єднання. Єднання між партією-королівною й партією-покоївкою.
— Ходи, подивимось.
А через вхід до приміщення увесь час лізли якісь типи. Кухонна обслуга і зачмелені відвідувачі, навіть хтось із музикантів, що володів ногами. Прегарна музика, не знати ким укладена, сочилася з невидимих динаміків. Може, цю музику скомпонували разом усі партійні ректори всіх музичних навчальних закладів?
Ми спинилися перед головним столом, де на галявинці з петрушки лежав здоровенний осетр, цар-осетр, обкладений смарагдової барви мерехтливими драглями, що асоціювалися з глибинами озера Байкал. Осетр дивився на нас поважним і мудрим оком. Неподалік височіли жолобкуваті брили блакитного льоду, в якому іскрився червоний та чорний кав’яр. На обох краях столу скромно принишкли старопольські шинки з оголеною золотавою кісткою, що нагадувала королівське берло. А поміж тими велетнями кулінарного мистецтва несміливо залягали старожитні полумиски з корейками, полядвицями, литовськими ковбасами. На цьому столі було багато й таких страв, яких ми ніколи не зустрічали протягом нашого довгого життя.
— Востаннє такий бенкет відбувся у Кремлі ще за Сталіна. Перш ніж звихнутися, він наказав підготувати подібну учту. Нікого не запрошував. Сам їв і пив і розмовляв з духами російських імператорів. А потім закрився у спеціально збудованій в’язниці на одну особу і там самотньо відкинув копита. — Голос Кольки ледь тремтів.
Щойно тепер я зауважив, що під головною стіною було невеличке підвищення, а на ньому спочивали коронаційні реліквії польських монархів разом зі славнозвісним Щербцем[11]. На стіні партійний обер-хоронитель повісив образи — святині цього народу.
Колька Нахалов спостеріг, що я розглядаю той блюзнірський вівтарик.
— Хай знають кацапи, кого купують. Ясну Пані Річ Посполиту. Рімскую блядь.
Сказав і сам злякався
