Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

— Онде, — мати киває на мене, — вже одного разу одружився, а що з цього? Ні постійної роботи, ні постійних друзів!

— Одного разу недостатньо, — каже сусід, додаючи до свого чаю коньяку. — Треба ще раз спробувати! Треба шукати, поки не знайде таку, з якою буде жити радісно і з задоволенням!

Із кожним ковтком чаю сусід розмовляє дедалі голосніше й голосніше. Кортить зробити йому зауваження, але ми в нього вдома. Він дав нам притулок на ніч і, мабуть, не знає, що далі з нами робити. Добре, що Дмитрові знайшлося місце на підлозі дитячої. А нам з мамою, мабуть, доведеться до ранку сидіти на кухні.

Двері трішки відчиняються, і до кухні зазирає сонна сусідова дружина в голубій нічній сорочці.

— Тихше, — просить вона чоловіка. — Бо дітей розбудиш!

— Та йди ти... спати, — говорить сусід, але на його обличчі читається щось матюкливе. — Бачиш, яке в сусідів нещастя!

I жінка слухняно причиняє двері.

А втім наступні дві години ми усі розмовляємо майже пошепки. Сусід, допивши чай, починає кимарити. Потім каже, що йому вранці на роботу. І йде, залишаючи нас із матір’ю на кухні. Там ми з нею і сидимо до ранку. Мовчки. У якійсь напівдрімоті.

65

Київ. 13 травня 2004 року.

За п’ять до другої я зазирнув у зал урочистих церемоній і побачив за масивним дубовим столом даму в бордовій оксамитовій сукні. З її обличчя було зрозуміло, що останнім часом вона захопилася дієтою. Блідість трішки обвислих щік була загримована пудрою, в очах — утома.

Я швиденько підійшов, перегнувся через дубовий стіл. Протягнув їй конвертик із сотнею доларів.

— Будь ласка, без офіціозу! — прошепотів я переконливо. — Тільки теплі людські слова!

Спочатку вона розгубилась, але тут її погляд упав на розгорнутий щоденник, де навпроти часу «14.00» стояло моє прізвище. За прізвищем були якісь позначки, можливо, скорочення. Та в будь-якому випадку її погляд сповнився після цього рішучості й привітності.

— Ще які-небудь побажання? — запитала вона.

— Шампанське має бути солодким або напівсолодким.

— Напевно, ви хотіли б червоне шампанське?

Я зрадів. Вона читала не просто мою душу. Вона проникла своїм прозірним поглядом у мої найпотаємніші бажання.

Я схвально всміхнувся.

— Артемівське напівсолодке. — Вона ледь помітно кивнула.

— Чудово!

— А наречена?

— На підході!

Я вийшов на вулицю. Та, на свій подив, побачив Світлану метрів за двадцять від РАГСу. Вона стояла біля свого BMW та намагалася щось пояснити вже немолодому даішнику.

— У чому річ? — запитав я, наблизившись.

— Дівчина порушила правила, — сухо сказав він, повернувшись. — Не пропустила автомобіль, що рухався головною дорогою.

— Дівчина поспішала на шлюб, — повільно, співуче промовив я і втупився в червонясте, несвіже обличчя цього немолодого капітана ДАІ.

Даішник повернувся у бік РАГСу. В його очах позначилася думка.

— Ви ж не хочете зіпсувати їй такий день! — додав я. — До речі, десь я вас уже бачив...

Моя рука поповзла до нагрудної кишені, витягла срібну візитницю. Я простяг йому красиву візитівку із золотим тризубом у правому верхньому куті.

— Надалі будьте уважніші! — Капітан ДАІ прийняв позитивне рішення, і спина його витяглася струною. Зараз він віддасть нам честь і побажає щастя.

— Від імені ДАІ й міліції я вітаю вас! — сказав він урочисто.

Було помітно, як у його правій руці «зачухався» смугастий жезл, а погляд перейшов від нас на проїжджу частину вулиці.

«Вдалого полювання!» — хотів сказати я. Але сказав:

— Удачі!

Дама в оксамитовій сукні вже підготувала все належне. Аж тут вираз її обличчя став питальним.

— А свідки?

— Ми без, — відповів я.

— Так не можна, можуть виникнути проблеми.

— Тоді ви будете нашим свідком.

Після секундної паузи дама погодилась. Але потрібно було знайти ще одного свідка. I я згадав про даішника.

Слухняно зайшовши за мною «на секундочку» до РАГСу він сторопів, коли дама в оксамитовій сукні попросила його показати паспорт. Адже який міліціонер без паспорта! До графи «свідок» округлим пихатим почерком пані записала його прізвище, ім’я, по батькові. До цього часу він усе збагнув, хоч обличчя його ще довго мало здивований вигляд. Підпис даішника виявився міністерським, з довгими завитками.

— Ви ніколи не працювали у РВВС на Нивках? — тихенько запитав я, знову приглядаючись до обличчя, яке видалося мені трішки знайомим.

— Служив, — кивнув він.

— Зараз ідемо святкувати, — твердим голосом, немов намагаючись загіпнотизувати міліціонера, промовив я.

— Я не можу, я на службі, — пробелькотів він, але звичайна міліцейська самовпевненість у його голосі більше не була присутня. — Я зараз...

Він витяг з кишені рацію і відійшов у інший кінець кімнати.

— У мене зараз на черзі три пари. — Оксамитова пані прохально подивилася мені у вічі.

— Йдемо-йдемо, — зашепотів я, а сам вчепився поглядом за напівпорожню пляшку шампанського. — Ви ще тільки по келиху!

На другому келихові до нас приєднався і капітан ДАІ. Мабуть, переговори по рації дали позитивний результат.

— Але в громадських місцях я не можу, — сказав він.

— Нічого, ми знайдемо яке-небудь негромадське місце! — пообіцяв я йому.

66

Київ. Жовтень 2015 року. Ніч.

Дивний сон турбує мене вже години дві. Ніби я сиджу в тюремній камері-одиночці. Яка наглухо замкнена з обох боків, і зсередини, і ззовні. Причому ключі від внутрішніх замків висять тут, на цвяшку, забитому у стіну. I хтось до мене стукає. Залізні двері з зовнішнього боку вже відімкнули. Але я нікого не впускаю. Не реагую на наполегливий стукіт. Тільки позираю на два ключі, які висять на цвяшку. Це ключі від моєї внутрішньої свободи. Назовні вони мене не виведуть, але у свій внутрішній світ я сам вирішую, кого мені впускати.

— Сергей Павловіч! — лунає з-за дверей жіночий голос. — Вам пасилка!

«Яка ще там посилка? — недовірливо міркую я. — У в’язницю — і посилка? Ні, не вірю! Вам від мене потрібне щось інше!»

Кажу, а сам не знаю, що й думати. Озираю невиразний інтер’єр моєї камери, прицінюючись до біднуватої обстановки: що вони хочуть у мене забрати? Біблію, яка лежить на тумбочці біля ліжка? Навряд! До того ж ця Біблія українською мовою, а жінка за