Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

Я приготувався до ділової розмови, гадаючи, що вона матиме пряме відношення до подальшої сплати рахунків зі швейцарської лікарні для Дмитра та Валі.

— Я ходила на УЗД. — Вона витримала паузу. Достатню, щоб я повністю перекинувся на її новини, які, здається, тепер ставали й моїми новинами. — У мене двійня...

Вона знову сказала «у мене»! Я скривив губи. Невже їй так подобається підкреслювати свою незалежність від мене? Чи незалежність цієї двійні від мене?

— Вітаю! — прошепотів я у слухавку. — Відсвяткуємо?

— Це ще не все. — Її голос прошелестів м’яким шовком. — Валя також чекає дитину.

— Хто?

— Дмитро і Валя, твій брат і моя сестра.

— Ввечері о сьомій підійде? — У моєму роті раптом пересохло, і я перейшов на шепіт. — У «Дежа в’ю».

Вона погодилася.

Надвечір закрапав дощик, і бруківка перед Оперним театром заблищала чорним перламутром мокрих камінців. Водія я відпустив додому. Мені завжди було неприємно усвідомлювати, що, поки я десь отримую задоволення, він сидить у машині і в кращому випадку читає Дарію Донцову. Звичайно, неписані правила зобов’язують водіїв службових BMW і «мерсів» кататися за принципом «куди пошлють» і чекати під рестораном чи клубом хоч до ранку. Та що мені до неписаних правил? Я виконую з них лише ті, які мене влаштовують.

— Вона тобі дзвонила? — запитав я, присівши за столик і замість привітання поцілувавши Світлану в губи.

— Так. I знаєш, у нас однаковий термін вагітності.

— Значить, — посміхнувся я, — значить, ти й вона понесли в одну і ту ж ніч, у ніч після весілля.

Світлана кивнула.

Офіціант приніс пляшку «Moet» і два келихи.

Мій настрій миттєво покращився. Коли Світлана сама, прийшовши трішки раніше, вирішила, що ми будемо пити, то побоюватись її кепського настрою не потрібно.

— У тебе чудове намисто! — Я звернув увагу на її намисто,на бордову кофтину, на каблучку з маленьким діамантом на середньому пальці правої руки. Світлана завжди вдягалася залежно від свого настрою. Сьогодні вона любила себе і світ.

Я витяг із кишені піджака маленький згорток у яскравій подарунковій упаковці. Ще раз здивувався, наскільки ефемерна й невагома нинішня модна жіноча білизна. Ці трусики смарагдового кольору справді важили менше, ніж пакувальний папір.

— Це тобі!

Вона взяла невагомий прямокутничок на долоню. Хитро посміхнулася — напевно, здогадалася. Сховала в сумочку. Підняла келих.

— За тебе! І за двійнят! — неголосно проспівав я, піднявши свого келиха назустріч її келиху.

Брют виявився занадто вишуканим на смак. Це був саме той випадок, коли принаймні пляшка шампанського повністю відповідала нагоді нашої зустрічі. А от що ж до смаку — ні. Мій смак не був настільки аристократичним, хоч я й навчився дурити всіх, і самого себе, поїдаючи дорогий і вишуканий харч і попиваючи такі ж напої із напускним виразом надзвичайного задоволення на обличчі.

— Пробач за банальне запитання. — Світлана вперлась у мене поглядом. — Ти не нащадок письменника Буніна?

Я посміхнувся.

— Ні. Це прізвище дав батькові директор дитячого будинку в Сибіру. Батько потрапив у поїзді під бомбардування. Їх евакуйовували. Батьки загинули, документів ніхто не шукав. Нічийного, безіменного хлопчака відправили в дитячий будинок, а там директором був колишній учитель літератури. У батька серед друзів у дитячому будинку були і Горький, і Островський.

— Гарна історія. — Задумлива посмішка додала Світланиному погляду доброти.

— У мене багато гарних історій, — кивнув я. — А от найгарніша, мабуть, нещодавно у Лейкербаді...

Моя рука, постукуючи пальцями, дотяглася до її руки. Наші пальці зустрілися.

— Переїжджай до мене! — Я нахилив голову й спробував зробити свій погляд покірливим та благаючим.

— Давай трішки почекаємо. — Світлана забрала свою руку та знову підняла келих.

— По тобі не видно, що ти любиш дітей! — сказала вона.

— А по тобі не видно, що ти любиш мед. Та й по мені багато чого не видно. Але дітей я люблю.

— Давай вип’ємо за Валю і Дмитра! — Вона на мить опустила погляд на відбиток губної помади на краєчку келиха. — Мені здається, тільки вони можуть бути по-справжньому щасливими.

Коли ми вийшли надвір, дощ уже закінчився. Було вже зовсім темно. Повз нас миготіли жовті фари машин. Я підняв руку — і одна пара фар, як вірний пес, спинилася саме перед нами.

— Ой, я забула парасольку! — вигукнула Світлана, коли машина вже під’їжджала до мого будинку.

Я витяг мобільний і, дізнавшись через 09 номер ресторану, зателефонував і попросив знайти парасольку і залишити її у гардеробі. Парасольку знайшли відразу, і ця дріб’язкова удача лише додала Світлані доброго настрою.

60

Київ. 1 вересня 2015 року.

— Це ви добре сказали, — тараторить Коля Львович. — Учитись, учитись й учитись!

— Це не я, це Ленін сказав.

— Яка різниця, про Леніна давно забули! Зате сьогодні всі школярі України думатимуть лише про навчання!

Ми з головою моєї адміністрації повертаємося з свята Першого дзвоника. Школа якраз навпроти мого будинку, на розі Володимирської й Десятинної. Телекамери вели пряму трансляцію. А я сказав кілька слів, взяв у руку дзвоник на паличці й покалатав. Тепер — на Банкову.

— Що там зараз? — запитую в Колі Львовича.

— Доповідь Філіна про обстановку в країні, в тому числі й у справі Запорізької обладміністрації...

— Що, ще не знайшли? — запитую, ледве стримуючи посмішку.

— Ні. — Обличчя Колі Львовича відразу стає темно-заклопотаним. — Усе перерили. Всі обласні водойми перевірили.

— Добре. Далі?

— О чотирнадцятій нуль-нуль — медогляд і масаж. О п’ятнадцятій сорок — зустріч із солісткою Національної опери. Потім — закрите засідання Кабміну.

Далі їдемо мовчки. Сьогодні знову, напевно, прибіжить начальник охорони полковник Потапенко й буде стогнати: «Чому виїжджали без кортежу, без мотоциклістів?» Та й хер з ним! Мене зараз турбує лише одне: як би міністра внутрішніх справ Філіна примусити докладати про обстановку в країні в дуже стислій формі й без доповідного перелічування успіхів у боротьбі з корупцією в лавах міліцейського міністерства. Ці цифри починають мене вже дратувати. «Вісімдесят тисяч триста сорок трьох працівників звільнено, тридцять п’ять тисяч притягнуто до адміністративної й кримінальної відповідальності». Скільки ж там працює, якщо сто п’ятнадцять тисяч можна спокійно викинути з міліції, і вона, міліція, ще здатна щось зробити? І скільки у нас місця у зонах?