Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
Отцю Василію, а це був саме він, Давид Ісаакович розповідає схвильовано те саме, що і мені: кадебісти прорубали поруч другу ополонку і напевно будуть звідти, з ополонки, за ними стежити.
— Ану йдемо, подивимося на цих антихристів! — басить отець Василій, дістаючи зі своєї спортивної куртки зелений махровий рушник.
Він роздягається догола, обмотує рушник навколо стегон і босий виходить із землянки. Давид Ісаакович хвилину вагається, але потім, немов набравшись рішучості, теж витягає з якогось закутка старий вафельний рушник і махає мені рукою. Мовляв, пішли.
На березі дме вітер, і тому здається, що зима ще в самому розпалі. Це в місті вже бурульки падають на перехожих, краплі дзвенять, блищать калюжі замість ожеледі. А тут, звідки чудово видно місто, яке схоже на київський торт, тут усі мінус десять і жодного проблиску весни, що надходить.
Я дивлюсь на іншу ополонку, яка так занепокоїла старого. До неї метрів п’ятдесят. Її вирубали нижче по течії, і мені важко уявити, щоб хтось, плюскаючись у цій ополонці, міг почути, про що розмовляють у нашій.
Але сперечатися з Давидом Ісааковичем — марна справа. Він настільки добре знає життя, що взагалі не може бути неправим.
Отець Василій, залишивши на кризі зелений рушник, стрибає у воду. Спочатку крекче на усю околицю, розмахує руками. Кричить:
— Ой, добре!
Давид Ісаакович роздягається. Я також.
I от ми всі разом, утрьох, у воді, яка обпалює холодом.
— Ну як? — запитує мене отець Василій.
— Чудово! — бадьоро брешу я.
Насправді мені страшенно холодно, але ж не зізнаватись у цьому двом справжнім чоловікам!
Отець Василій дивиться в напрямку другої ополонки, і на його крупному обличчі читається задума.
— Ні, — каже він. — Якби вони хотіли за нами стежити, то зробили б ополонку ближче... Не ідіоти ж вони.
Старий також дивиться туди. Потім повертає голову до отця Василія.
— Їм немає потреби нас слухати. Вони вміють читати по губах.
— Ну, по моїх багато не прочитаєш, — всміхається батюшка.
Я дивлюся на його губи й бачу: дійсно, вони товсті й ледве ворушаться, коли він розмовляє. От цікаво ж!
А течія обмиває холодом моє тіло, та, дивна річ, усередині мене щось прокидається. Якесь особливе відчуття. Особлива зухвалість, чи що. Напевне від розмов про КДБ і стеження.
Я знову придивляюся до другої ополонки. Самовпевненість набрякає в мені, мов нарив. Набравши повітря, я пірнаю під воду, й відразу течія мчить мене під кригою туди, до другої ополонки.
Я дивлюся широко розплющеними очима знизу на кригу. В очі ллється холод, різкий металевий холод. Здається, я вже кілька хвилин пливу під кригою, але другої ополонки немає. В мізки закрадається страх. Невже течія просто пронесла мене мимо! От яке безглуздя!
Але не встигає страх укоренитися в думках, як наді мною швидко відкривається велика світла пляма. Я, зробивши ривок руками, вилітаю майже по груди з холодної води, пробиваючи головою тонку крижану кірку. Руки відразу ж на край ополонки — щоб не понесло течією далі.
Пихатості тепер у мені більше, ніж самовпевненості. Я видираюсь на кригу і роззираюсь.
Отець Василій і Давид Ісаакович уже стоять на березі й перелякано дивляться вниз за течією. Побачивши мене, перезираються. Батюшка, вказуючи рукою в моєму напрямі, щось каже.
Я повертаюся до них.
— Чого це ти? — розводить руками старий. — І випив же, випив крапелинку! А таке викидаєш! Ще якби на спір, а то так собі!
— Молодець, молодець, — басить раптом отець Василій. — Головне — не де пірнеш, а де випірнеш. Та й взагалі, головне — вчасно випірнути! З тебе буде цікава людина! I Бог тебе любить, якщо увесь час під водою плив! Ти не думай, що це удача! Це все — Бог!
71
Єгипет. Синай. Шарм-Ель-Шейх. Травень 2004 року.
— Це все тобі! — Я провів рукою по нічному, всіяному яскравими зірками небу. За спиною форкнув верблюд. Бедуїни розстеляли на піску полотняну підстилку.
— А в нас зорі товстіші, — сміхотливим голосочком сказала Світлана, задерши голову вгору.
— У нас усе товстіше! — пожартував я. — У нас чорнозем, а в них — пустеля!
Дивна, нерухома прохолода єгипетської ночі примусила пожалкувати про залишений у Києві светр.
Чиркнув сірник, і в темряві спалахнуло багаття. Я озирнувся. Біля вогнища матово виблискував бронзовим боком великий чайник, похитуючись на ланцюжку. Тринога, з верхівки якої він звисав, була майже не помітною. Над чайником нахилився один з бедуїнів, і в тиші дзвінко полилась вода.
Я обняв Світлану. Ми удвох утупились в яскраві єгипетські зорі.
— Я хочу тебе цілувати! — прошепотів я.
— Сергію, адже нас попередили! У мусульманських країнах у громадських місцях не цілуються! — У її очах блиснули смішинки, ніби перескочили туди з її шепоту.
— Пустеля — не громадське місце! — шепотів я, наближаючи свої губи до її вуст.
Вона озирнулась на бедуїнів. Усі четверо вже мовчки та нерухомо сиділи навколо вогнища. На нас ніхто не дивився.
Ми цілувалися кілька хвилин. I раптом неголосно залунала дивна протяжна пісня. З несподіванки мені спиною пробігли мурашки.
— Я тебе кохаю! — прошепотів я.
— Я тебе теж!
Потім ми сиділи біля багаття. Полум’я облизувало бронзовий чайник. Бедуїни продовжували співати. Казкова атмосфера єгипетської ночі навіювала романтичний настрій. Здавалося, що пустеля очистила нас зі Світланою від реальності, з якої ми прилетіли. Ніби ми були двома закоханими, які заблукали у просторі. Ми стали молодшими. У нас не було ні минулого, ні майбутнього. Ми були створені одне для одного на одну ніч, і навіть самою цією ніччю ми не могли скористатися, бо за нашим щастям стежили бедуїни й співали про наше щастя тужливу арабську пісню, незрозумілі слова якої я вже почав розрізняти.
Я стискав у долоні її долоню. Я слухав долонею її тепло. Відповідав на ніжні потиски.
Під нескінченні пісні бедуїнів ми й задрімали.
— Сер! Сер! — розбудив мене один з бедуїнів.
Я розплющив очі. Сонце вже підводилося над сіро-жовтою пустелею. Ні триноги, ні чайника, ні полум’я. Бедуїни стояли біля верблюдів, налаштовані рушати далі.
Коли ми зі Світланою піднялися, один з них згорнув полотняну підстилку й відійшов. У тиші вчувався далекий шум автомобільного двигуна.
До нас наближався чорний готельний джип, на якому нас
