Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

Генерал Філін, як виявляється, чекає вже півгодини. Побачивши мене, він робить особливу стійку, ніби по його хребті пропускають високу напругу. Цією особливою натягнутою стійкою все тіло вітає мене.

— Сідай! — Я киваю йому на знаменитий диван майора Мельниченка.

Я знаю, що він не сяде. Військові й міліцейські чини бояться цього дивана. Навіть не знаю, чого у цьому страхові більше — забобонності чи побоювань каверзи з мого боку. Вони завжди сідають у крісло, яке стоїть біля дивана. Туди ж, у напрямку крісла, генерал Філін розвертає свій тил, щоб можна було без особливо зайвих рухів і розворотів опустити його на бежевий м’який і пружний оксамит.

— Ну що там у нас? — підбадьорюю я генерала.

— По Запорізькій обладміністрації нічого. — Він розводить руками. — Кримінальний світ тут ні до чого. Злодії в законі на наше прохання самі все прочісували. Можливо, замішані гастролери, яка-небудь спецкоманда. Але жодних слідів.

«Ти ба, — міркую я. — Про спецкоманду здогадався! Не дурень!»

— Добре, продовжуйте, — киваю я. — Основні сили туди, на Запоріжжя!

— Та там і так працює вже дві сотні слідчих і оперів!

За винятком запорізької загадки, обстановка в країні нормальна, звичайна. Тридцять сім смертей на виробництві, вісімнадцять отруєнь зі смертельним кінцем контрафактною горілкою, три вбивства на замовлення й тринадцять побутових.

— А боротьба з корупцією в лавах? — Я торкаюсь його улюбленої теми.

Він просто розцвітає. Розповідає про арешт двох генералів і трьох полковників, про розкриття групи міліціонерів, які займалися рекетом на одеському речовому ринку.

— Добре, досить. — Піднімаю долоню, і він відразу ж замовкає. — Тут Микола, віце-прем’єр з гуманітарки, хотів з тобою дещо обговорити. Знайди для нього двадцять хвилин. Добре?

— Звичайно!

Щойно зачинилися за генералом двері, я викликаю помічника.

— Слухай, — кажу йому я. — Тільки слухай уважно! Я хочу піцу з креветками і моцарелою. У чому хочеш принеси, але щоб тут її ніхто не бачив! Зрозумів? У тебе двадцять хвилин!

Він вилітає з кабінету. Я присідаю на диван майора Мельниченка й розгойдуюсь на ньому праворуч-ліворуч, як «Іван-покиван». У мене якийсь дивно-грайливий настрій. Ніби я сам ще школяр і щойно втік зі свята Першого дзвоника.

Піцу помічник приніс у мішку з-під спецпошти. Аж півгодини я насолоджувався тишею. Просто наказав Колі Львовичу нікого до мене не впускати, а сам сидів на знаменитому дивані та їв піцу. I навіть жодного разу не здивувався раптовості цього бажання. Не робив спроби пригадати: а коли це я востаннє їв піцу з таким задоволенням. Дивно.

Медогляд пройшов досить швидко. Лікар сказав, що ластовиння не прогресує й що шкіра, судячи з аналізів, здорова. Послухавши серце, він лише задоволено кивнув. Тож візит молоденької китайської масажистки на тлі медичного огляду мав вигляд свята активного відпочинку. Масаж вона мені робила в окремій кімнаті на цьому ж другому поверсі. Робила з жорсткою ніжністю, яка проникала всередину тіла. Мене дивувало, якими гострими здавались її долоні для моєї шкіри. I запах мигдалевого масла змішався з її запахом. Хвилин зо двадцять вона заряджала моє тіло фізичною енергією. Якоїсь миті я зрозумів, що зарядка скінчилася: ще трішки, і мені від зайвої бадьорості зірве дах.

— Годі! — суворо сказав я, лежачи на животі й розвернувши голову до масажистки.

— Бухао? — перелякано запитала вона.

— Хао-хао, — заспокоїв я китаянку.

Власне цих двох головних китайських слів навчив мене лікар. «Бухао» означає «погано», а «хао» — «добре».

Вона ще обтерла моє спітніле тіло спеціальним гарячим рушником, просякнутим трав’яними есенціями, вклонилась і вийшла.

Годинник показував 15.30. Ще десять хвилин, — і на мене чекатиме жінка. Солістка Національної опери. Ми будемо з нею розмовляти (цікаво, про що?), і нашу милу бесіду зніме оператор для Першого Національного. Президент повинен цікавитися мистецтвом. Нікуди діватися. Навіть якщо він терпіти не може ні опери, ні балету.

61

Київ. Березень 1985 року.

Півдня я вештався замерзлим Подолом. То зайду в «Бахус» погрітися склянкою, то в кафе на Братській. Настрій був не дуже. Хотілося пригод. Випадкове знайомство з якою-небудь простенькою дівчиною теж згодилося б. Для непростенької мені бракувало коштів. Що таке п’ятірка? Звичайно, і п’ять карбованців можна було б розтягти навіть на п’ять днів, але від цього не було б ніякого задоволення. Що таке морквяні котлети за ціною 12 копійок за штуку в дієтичній їдальні на Леніна, я вже знав, але мене завжди тягло до м’яса, до м’ясних котлет. А де починалося м’ясо, там закінчувалися гроші. Принаймні мої. Випрошувати гроші в матері також остогидло. Звичайно, якби пішов учитись, тоді б і особливо випрошувати не знадобилося. Сама би давала. Плюс стипендія. Але куди? Адже треба вибрати таке, щоб і професія майбутня не була нудною, та й учитись, щоби не було важко. Хоча у нас головне — освіта. А працювати потім можна і не за фахом. Он мама за фахом — смішно сказати — токар. А працює начальником відділу постачання величезного заводу! Але це, в принципі, називається кар’єрним зростанням. Мені таке не загрожує.

Я виходжу на Нижній Вал. Руки у кишенях шуби зі штучного хутра. На голові каптур. Мотузки каптура я настільки міцно стягнув, що з боку мене легко сприйняти за ескімоса. Обличчя зменшилося до розмірів великого яблука, і вузькі очі.

Тут неподалік є пункт прийому макулатури. Там працює приймальником рудий Сеня. Він живе в сусідньому будинку, тож коли нап’ється, жінці доводиться недалеко його тягти. Жінка в нього міцна. На півголови вища за Сеню, удвоє охватніша. Хоча товстою я її не назвав би. Радше Сеню можна назвати худорлявим.

Я вдихаю морозне повітря, спинившись біля знайомого крізного двору. У дворі приймальний пункт Сені. Піти чи не піти? Поталанить чи не поталанить?

Із Сенею в мене щось на кшталт лотереї. Тобто для нього — зайва троячка, а для мене — лотерея. Я даю йому троячку, і він дозволяє мені кілька годин ритись у пачках макулатури й брати собі все, що я вважу за потрібне. Ну, за потрібне я вважаю все, що в мене купить букініст. Адже тут, недалеко. На Костянтинівській. Буває, звичайно, таке, що я й без букініста можу продати. Одного разу знайшов два томи Александра Дюма! В мене їх просто з рук вихопила якась дама. За червінець.

Я згадую про