Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Тут все складніше, хлопці, — навчав Заліванов. — Тут є блатні, і є — «суки».

Романа аж пересмикнуло від гидкого слова. Не терпів лайки. Наслухався її у камері, на допитах, на етапі, знав, що саме тут. на зоні, це — основна мова, іншої не буде, іншої не знають, та як же її переслухати, як перепустити через вуха, як...

— «Суки» — це колишні злодії, що пішли на співпрацю з керівництвом табору. Тепер вони тут головні, допомагають «порядок наводити».

— Бачимо ми їхні порядки, — прохрипів крізь зуби Іван. — Як на мене, то злодій чесніший за того, хто чекістам продався.

— Та всі вони добрі, — скрипнув зубами Роман. — Не хочу я в їхніх злодійських мастях розбиратися, хай собі живуть, як знають! Злодій є злодій.

— Ой, не кажи «Гоп!», козаче! Як ми вже опинилися тут, то мусимо в усьому розібратися. Щоб Вижити... — Степан так і вимовив це слово — з великої літери.

Щоб Вижити...

Щоб Вижити...

Як боляче іти...

Як боляче дивитися на цей сніг — сліпучо-білий... По-справжньому сліпучий, бо можна осліпнути, насправді осліпнути від цього яскраво-діамантового блиску, яким переливається незаймано-чистий, хрусткий, хоч ріж його, сніг. Яке безкрає, яке неосяжне, поза межі уявного неозоре це біле безгоміння... Щойно замовкнуть пси, щойно перестануть перегукуватися конвоїри — і неймовірна, вселенська тиша западає на цілий світ від моря до моря. І все — біле. Все — тихе, безшелесне, безшепітне, безголосе. Здається — скажи слово — не почують, загубиться воно у білому мовчанні, зависне, замерзне, впаде крижинкою на білопінність снігу.

А може, сніжинки — це слова? Оті замерзлі, скрижанілі на лютому морозі слова маминої молитви, батькового прокльону, що летіли сюди, шукали втрачену, загублену в жорстокості світу доню, знайшли — і осипалися довкола безпомічно, перетворилися на льодинки, з яких казковий Кай мав скласти слово... Яке ж слово загадала скласти йому Андерсенова Снігова Королева? Орися намагалася згадати. Намагалася так, ніби від того залежалося на чомусь істотному — збільшать пайку чи дадуть нові рукавиці.

Як рідко їм доводилося бачити сонце... Воно взагалі нечастий гість у цих краях узимку. Полярна зима — це майже суцільна ніч. Розвиднюється чи не опівдні, та й тоді не справжній день — сірувато-мутне світло робить чіткішими контури довколишнього краєвиду — ото й усього. Зате й ніч не чорна, не темна, як «на материку» — а синя, прозора. Світло відбивається від снігу — і навіть місячних променів досить, щоб відступила темрява.

А чи варто? Чи варто темряві відступати? Чи не краще заховати, накрити, оповити всі чорні справи, що діються у білому безгомінні? Нехай би довкола панувала вічна ніч — і це відповідало б стану душі. І тіла також.

Орисі здавалося, що ніч — суцільна, безперервна, панує довкола увесь час, перериваючись криком «Па-адйом!». Миска чогось гарячого, шматок хліба — і знову ніч, темрява шахти, де ще темніше, як уночі. Руки щось підіймають, щось штовхають, везуть це щось рейками, майже невидимими у темряві. Перекидають, повертаються... Ні, руки не можуть самі повертатися, повертаються ноги... Ноги несуть руки назад, туди, де знову потрібно підіймати, насипати, штовхати, зчіплювати між собою величезні вагонетки, які ледве зрушує з місця старий сліпий кінь... Коневі важко, він ледве пересуває старі ноги, щоб зрушився з місця, потрібно допомогти, підштовхнути цими маленькими, майже дитячими, майже прозорими ручками. І вони допомагають — бо коневі тяжко...

Бони люблять його, старого сліпого коня — бо це щось живе і тепле, об нього можна трохи зігрітися, коли не бачить бригадир, йому можна розповісти про свою біду — він зрозуміє, бо сам — такий же в’язень, як вони. він навіть не піднімається з шахти «на гора». Не бачить світла. Тільки годують його краще, як їх. Для коней і собак — особлива норма. Бо вони тут — у дефіциті, вони потрібні. А люди — змінний товар — одних використали — привезуть нових. Люди тут — непотріб. Зате вугілля, видобуте їхніми руками, — чорне золото.

Тут не потрібна вона сама — Орися Полянська, її голова, її краса, її очі, розум, голос. У світі білого безгоміння потрібні німі робочі руки.

Хіба вона може робити це все, що їй наказують? Хіба міг би уявити тато, що доня, пещена, ніжена, дмухана любленка цілої родини робить оте, що вона змушена виконувати автоматично, як машина? Що її пальчики, яким і клавіш торкатися затяжко, можуть охопити держак лопати?

Для цих дитячих пальчиків найважча річ у домі — книжка. Ота велика, у кольоровій красивій палітурці книжка казок Ганса Крістіана Андерсена, геніального творця чудес.

А вона живе десь тут, його Снігова Королева. І навпаки, не Кай, а Герда зараз у сніговому полоні, і саме вона, Герда, мусить скласти з крижинок слово, щоб звільнитися. От тільки вона забула, яке саме...

Де він, її Кай? Де Роман, її казковий хлопчик?

Орися вже не шукала його у всесвіті — шукала поруч. Розмовляла подумки, ділилася думками, розповідала казки — про королеву снігу, горя й болю. Відчувала, майже чула, як він відповідає. У нього десь там, далеко, своя снігова королева, свої слова з крижинок, які мусить скласти, щоб визволитися. Він сильний, розумний, її Роман, він неодмінно виконає завдання. А потім знайде свою Герду тут, у краю снігу, у цій... як її... Лапландії? Знайде і визволить.

Орися відчувала, що Роман здалеку допомагає їй. Мабуть, теж думає про свою Орисю, лине до неї крізь білу тишу. І ця думка, повна любові, допомагає їй вижити. Допомагає зрушити з місця важезну вагонетку. От тільки не можна нікому про це розповідати. Якщо вона розповість — дива не станеться. Це теж із казки — про принцесу та дванадцять її братиків, перетворених злим чаклуном на білих лебедів. Вона мусила мовчати і плести з кропиви сорочки —