Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— А где єщьо? Раздєвайсь! Тепло, нічево вам не сделается, не январь месяц!

Чоловіки похапцем почали скидати одяг, пильнуючи не так встиду, як того, аби не переплутати та не погубити речей — чим далі від дому, тим дорожчою ставала кожна ниточка. Вітер, ще теплий, не студив, лиш обвівав перетомлене тіло.

Роман скоса оглядав товаришів по етапу — кістки, майже самі кістки... Заліванов — просто скелет ходячий. Дистрофія це називається по-медичному. Глянув на себе — молодість тримала ще хоч трохи м’язів. Та чи надовго?

— Романе, ти речей пильнуй, склади все, загубиш! — штовхнув під бік Заліванов.

Роман зігнувся, намагаючись втиснути сорочку та светра до торби, і враз випростався від гучного реготу десь неподалік...

Ні, цього не може бути! Такого не буває! Це не за людським законом!

За кількадесят метрів, зовсім поруч, розділені тільки смугою «колючки», брели до своєї частини лазні... жінки. Жіночий етап.

— Глянь, бабонькі, мужукі! Голиє! — лунало насмішкувато-блатне.

— Тіхо там! Прекратіть! — задля годиться осмикував конвой, насправді анітрохи не вимагаючи тиші — коли ще трапиться така розвага!

Чоловіки, голі й беззахисні, збилися докупи, відвернулись, ховаючи... та що тут ховати, у краї без сорому, без статі, без совісті!

— Чаво сбілісь в кучу? Строітся! — шикували їх рядочками конвоїри. — Смірна! Рукі по швам! Ги-ги-ги!

— Ой, дєвкі, сматріте! Когда єщьо... — не вгавала якась із невгамовно-веселих із жіночої колони.

— Замалчі, бєсстижая! — укоськувала жінка із старших.

— Товаріщі, ми не смотрім, — запевняла твердим, добре поставленим на гучні промови голосом дама, мабуть, із «парт-апарату».

«Ми не смотрім»... Так, більшість відводили очі, щоб не відкрито, не впритул. Та всі вони дивилися. Крадькома, скоса, ховаючи погляд від самих себе. Можливо, згадували своїх чоловіків — живих чи загиблих, зниклих безвісти в круговерті арештів, можливо, відшукували знайомих, а може — просто роздивлялися чоловіче тіло як щось особливе, те, чого їх, жінок, позбавлено на довгі роки.

І тут пролунало те, чого й слід чекати:

— Раздєвайсь! — це до жіночої колони.

«Ги-ги-ги!» конвою перекрило гомін хоч і звиклого вже до покори силі, та не готового до такого вишуканого катування жіноцтва.

— Каму сказано? Раздєвайсь! — видно було, що не вперше їм влаштовувати щось подібне отут, перед лазнею, що масні очиці прагнуть вже не хліба — не голодні, а видовища.

І жінки почали роздягатися. За лічені хвилини вони стояли вже такі ж оголені й беззахисні, такі ж відкриті всім вітрам і обпалені соромом, як щойно їхні брати по нещастю.

— Хлопці, відверніться! — прошелестіло по колоні.

Опустили погляди. Та хіба на хвилю. Очі, те єдине, що не скуєш кайданами, не підкорялися волі. Як їх відвести від того, що призначене тобі Богом і долею за правом чоловіцтва, за інстинктом продовження роду, за рефлексом відтворення? Як близько воно, оте жадане, приховане, заковане звичаєм в одяг, жіноче, звабне, прекрасне! Відкрите... Як по-звірячому страшно спаплюжене цією відкритістю!

Сором — те, що різнить людину від звіра. Ба ні, навіть звір має знаряддя продовження роду прикритим — не вільно природі виставляти напоказ свою сокровенну таїну. Людині не вільно двічі. Лише рідному, лише найдорожчому дарує свою голизну жінка. У напівмороку, у таємниці зближення. У довірі, у чарі почуття. Скільки їх, цнотливих, навіть подружній спальні не відкривають всього цілковито! Лиш трохи, лиш частку, лиш йому одному...

Раздєвайся! Смірно! — збиткування, знущання, зневага, потоптання.

Ви тут — не жінки, не чоловіки, не люди, не особистості. Ви  — м’ясо, номери, особові справи, ви — ніхто без імен і статі.

Роман не міг дивитися у жоден бік. Ні на себе — бо не так його уперше мала побачити голим жінка, ні на них. Господи, яка ж мука! Він пишався своїм сильним, красивим тілом десь у гімназійній спортивній залі чи на майданчику, на доріжці для бігу чи просто під час уроку руханки. Він — стрункий, високий, красивий. Він — для неї, Орисі. Все, що він є, все, що він створює із себе — для неї, Орисі. Щоб милувалася, щоб пестила, щоб любила. Усе — молодість, сила, чоловіча врода — для неї, однієї у світі. Саме перед нею він готовий був постати отак — у красі гордої постави. Але навіть їй він не готовий показати все... Не зразу. Колись. Потім. Коли не стане таємниць.

А тепер у нього немає нічого — жодної таємниці. Його, молодого, прекрасного тілом і вродою, може оглядати будь-хто — від хтивої зечки з бандитським минулим десь отам за колючкою, до такого ж хтивого «суки», що отирається тут, поблизу лазні, часто дихаючи у полюванні на свіже «м’ясо», свіжі, не просмерджені іще зоною тіла.

Втім, хай дивляться. Якщо це — один з видів катування, приниження, упослідження — значить, він мусить пройти і через це.

Не дивитись. Не дивитись, не глянути навіть крадькома туди, за «колючку», де така ж упосліджена і принижена жіноча сутність миє слізьми сорому поганьблене дівоцтво.

Не дивитись... Та як же не дивитися, коли очі самі приковані до завжди схованого — до грудей жіночих, до стегон, до... Не дивися, Романе, заплющ очі, не можна, не вільно, не... Та як же не дивитись?

Он вони, груди... Снилися, уявлялися, вгадувалися десь під одягом — у три ряди тканини сховані, бо не личить дівчині інакше. А он вони — справжні, живі, всілякі! Милуйся, дивися, порівнюй, спостерігай. Які хочеш! Від тугих, неціловано-дівочих, до повних, тих, що пережили материнство, віддали рожевість і пружність дитячому ротикові. Від нерозвинуто-маленьких — до сухих та обвислих, від тих, що лиш чекають, до тих, що вже все знали і випробували. Як воно їм — і нецілова-ним, і сухим та обвислим не власною волею, а голодом