Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Вітер, зовсім не теплий, змушував тремтіти тіло. У зовсім мале й непримітне скулювалося від холоду чоловіче єство. Ще більш скулювалася душа від кожного непристойного вигуку, що розсипалися навколо двох катованих соромом колон.

Що ж воно їх чекає за порогом, якщо вже тут, при першім кроці, ще навіть не на Колимі, а в її присінку вільно всілякому злу збиткуватися над людським без усякого стриму та совісті?

Команда «Захаді!» пролунала першою для жіночої колони. Роман зітхнув полегшено, наче позбувся половини своєї муки. Стало байдуже до хтивих очей. Дивляться? То нехай собі витріщають очиська скільки хочуть, йому це до спини! Та кулаки про всяк випадок стиснув.

Поруч тремтів від пронизливого надвечір вітру і ледве стримуваної люті Іван Гнатюк. Худий і за ліпших часів, він після етапу нагадував кістяк з кабінету анатомії. «Я їм цього, гадам, не подарую! Ну, ще нас — дідько їх бери, але жінок, жінок за віщо? Падлюки!» — шипів крізь зуби.

Діставшись до теплої води, тішилися можливістю одмити бруд не лише з тіла. І мало брали до голови чергові принизливі процедури зі знищення волосся на тілі. Поверталися, мов манекени, механічно, не допускаючи в душу ні грубих дотиків, ні паплюжних слів. Хай там як було, але минуло. А вода змиє...

Коли, нарешті, після усіх церемоній вдалося віднайти в бараку вільні нари і впасти, сподіваючись на часину спокою, почалося незвичне...

— Хлопці, де мої черевики?

— Хто забрав мою торбу?

Ні в тюрмі, ні на етапі про речі ніхто не піклувався — всі були свої, нічого не зникало, і в гадці не було узяти чуже.

— Тримайтеся насторожі, хлопці, хто роззявить пельку — залишиться голий, босий і простоволосий! Це урки свіжі етапи чистять, — просвітив новачків бувалий Заліванов.

— А де ж вони? — озирався довкола Степан.

У напівтемряві бараку й справді сновигали якісь майже безплотні тіні. Виникали і розчинялися непомітно, анішелесть, і лиш чергове «де моє...» знаменувало чергову крадіжку.

Тищенка з його вивихнутою ногою поклали на нижні нари. І враз у щілині між неошкуреними обаполами, з яких нашвидкуруч склепали колись ці, гадалося, тимчасові помешкання Ванінської велетенської «транзитки», з’явилася чіпка злодійська лапа і потяглася до торби. Та попереджений — озброєний, і Тищенко пильнував свого майна сторожко. Вхопив оту лапу, притиснув до нар, навалився усім тілом, не надто пильнуючи анатомії. У лапі хруснуло. Під нарами завило, заскавучало, заверещало, наче лапа належала псові.

— Ану, давай його сюди! — скомандував Заліванов. — Підіймай його, хлопці, і об підлогу! Хай знає!

— Та що ви, Миколо Петровичу, так можна нутрощі відбити! — захвилювався Роман, ще не позбувшись гуманних лікарських принципів «Не нашкодь!».

— А для того й прийомчик, щоб нутрощі відбити. їхній, злодійський, самі придумали. Хай знають!

З першого разу гепнути живим чоловіком об землю з такою убивчою метою не вийшло — ні Роман, ні Стефко не змогли, пожаліли. Урка із завиваннями вирвався, несучи свою перебиту злодійську лапу на перев’язі лагерного «кліфта» і погнав кудись зализувати рани.

— Жалієте? Ну-ну... Вони вас не пожаліють, — скептично глянув услід урці Заліванов.

Роман переконався у цьому вже за хвилю, щойно обернувся до «своїх» нар.

— А де моя... — вимовив розгублено, не вірячи собі, — торба разом з усім його домашнім скарбом зникла, мов і не було.

Заліванов стримався з «Ну от бачиш, я ж тобі казав!», розумів — боротися з урками — те саме, що із блощицями. Або нищити їх усіх разом і без жалю, або мовчки терпіти дошкульні укуси.

Роман почувався так, ніби його самого підняли — й гепнули об землю. Пробував звикнути до становища обкраденого. Вдалося не одразу. Почуття порожнечі десь глибоко, у душі, смоктало навіть не браком необхідних людині на щодень речей, а іншим, нематеріальним. Наче обірвалася ниточка, що в’язала із домом. Згадував, що ж там було, у вузлику, чого найбільше жаль. Не теплого светра, не сорочки, ні, жаль чомусь рушничка, вишитого маминою рукою... Аж струсонуло, як уявив брудну злодійську пику, що ним витиратиметься.

— Ну то як, тепер не пожалів би злодія? — підійшов Іван Гнатюк. Він опинився у бараку поруч. — Треба гуртуватися, хлопці, й давати відсіч, інакше заклюють ці недолюдки.

Іван ще на етапі уславився своїм гострим язиком та непоступливим, твердим характером. Не крився зі словом, зливав на голову конвою все, що думав, тому й битий був більше за інших, тому й дістав позначку на особову справу — «Схильний до втечі» та ще якусь, із тих, що не залишали надії вижити.

А хто тут її мав, надію? «Колима, звідки не повертаються» — он вона, по той бік Охотського моря. Ще не видно краю цієї промороженої землі, але чутно її дихання. Ще не бачили, та вже знають — назад у Нагаєво чи Находку повернеться хіба кожен десятий чи сотий із них. Колима. Звідти не повертаються... Та чомусь кожен вважав, що отим десятим чи сотим буде саме він. Це хтось інший може загинути, залишитися там, по той берег, але не він, не він, син своєї згорьованої мами!

Роман чомусь був певен — він повернеться. Останній із Смереканичів не може не повернутися!

— Гуртуватися треба, хлопці! Домовлятися із литовцями. Разом ми цих «урок» швидко приведемо до пам’яті, — косував гострим оком Іван у бік рухомих тіней, що виринали без звуку й шереху з напівтемряви бараку. — Інакше всі без штанів залишимося.

Оборону організували швидко. Двоє кремезних литовців стали на дверях, пильнуючи, аби жодна тінь не пролетіла, за годину їх змінили двоє галичан. Отак, чергуючись усю ніч і день, вони виловлювали непроханих гостей. Щойно бачили чужого — за руки та ноги, геп об землю, щоб удруге не хотілося, — і тікай, поки живий. Якщо зможеш підвестися, звісно.