Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

ніякого тексту — це теж викликає довір’я…»

«Ми не знаємо, хто з ним за столом другий, але він теж викликає довір’я…»

Серед тиші залунав чистий і рішучий голос Кованькова. Він говорив німецькою мовою:

— Панове, я звертаюсь до вашої совісті, до совісті громадської думки всього світу. Якщо є ще на світі справедливість і чесність, ви повинні повірити тому, що я зараз розповім, і стати на захист справедливості…

Між іншим, цей вступ до підготованої Хауссоном заяви теж було внесено на вимогу Кованькова. Суботін спочатку проти цього удавано заперечував, а потім погодився: мабуть, справді такий виступ посилить увагу в залі. Нарешті поступився і Хауссон. Ці фрази Кованьков виголошував і на репетиції. Але зараз початок промови лейтенанта чомусь стривожив Хауссона.

— Панове, — говорив далі Кованьков, — я мав тут переказати заяву, яку підготували для мене співробітники американської розвідки на чолі з майором Хауссоном і ще ось цим зрадником Радянської країни, якимось Скворцовим… — Кованьков показав на Суботіна.

На обличчі в того з’явився вираз переляку й розгубленості. Суботін ураз відсахнувся од лейтенанта і почав очима шукати когось у залі — Хауссона, звичайно.

А Кованьков тим часом вів далі:

— Мене було по-зрадницькому викрадено тією самою американською розвідкою з Східного Берліна. Під загрозою розправи аж до знищення вони хотіли примусити мене зробити тут заяву, сфабриковану ними. Але я цього не зроблю. Я взагалі про політику тут не говоритиму…

У залі зчинився галас. Кореспондентські ручки швидко забігали по паперу. Сенсація! Нарешті справжня сенсація!

Хауссон схопився з місця. Мало не втративши самовладання, він хотів гукнути: «Прес-конференцію закінчую», але своєчасно стримався. Все одно вже пізно, ніяка сила тепер не могла відвернути скандалу. Недаремно ж пресу звуть шостою державою. Держава є держава, тут жарти погані.

— Я не говоритиму про політику, — вів далі лейтенант Кованьков, — бо знаю, що мої переконання для вас чужі. І все-таки сподіваюсь вашої допомоги. Оце й усе, що я хотів сказати. А втім, ще кілька слів…

У цей час Суботін кинувся до Кованькова, відштовхнувши його од мікрофона, і вигукнув:

— Оголошується перерва!

Зал відповів реготом і свистом. Кованьков показав на Суботіна і, перекриваючи галас, крикнув:

— Мабуть, для цього мерзотника вже влаштовували чи ще влаштують прес-конференцію. Знайте: це професіональний карний злочинець, спекулянт і зрадник!..

35

Майор Хауссон, який бував у бувальцях і вмів спокійно поводитись у дуже небезпечних ситуаціях, цього разу розгубився, злякався. В нього було багато ворогів і заздрісників у відомстві, і він знав, що цей скандал йому так не подарують. Хауссон ішов коридором до генеральського кабінету і, сам того не помічаючи, уповільнював ходу. Перед дверима зупинився, повторив у думці своє заповітне: «Це ще не смерть», — і смикнув ручку дверей…

Генерал гидливо глянув на Хауссона, що зупинився перед його столом, і кинув олівець.

— Вітаю вас, майоре! Чудова робота! На місці росіян я б дав вам орден! А щодо Америки, то вона вам аплодує! Браво, майоре! На вас чудово зароблять газетні видавці. Можете пишатись: ваша популярність в Америці затьмарила зараз славу всіх кінозірок. Браво, майоре!

Хауссон нерухомо стояв перед генералом і дивився кудись мимо нього. Він розумів, що вся ця дошкульна тирада — тільки вступ, і чекав головного — того, що визначить його дальшу долю.

— Чого ви мовчите? — крикнув генерал. — Чи, може, ви розучилися не тільки працювати, а й говорити?

— Що ж я можу сказати… — Хауссон знизав плечима. — Цей російський лейтенант зумів усіх нас обкрутити кругом пальця.

— Що значить «усіх нас»?

— Насамперед мене, — твердо відповів Хауссон.

— Так… А ще кого?

— Ну, і ще раз — мене. Хоч ви, як ніхто інший, знаєте, що помилки в нашій роботі неминучі.

Хауссон сказав це не без натяку: він нагадував генералові про його скандальний провал у Касабланці під час війни.

— Помилки бувають різні, майоре! — обличчя генерала побагровіло. — Одні після помилок стають генералами, а інші перетворюються в ніщо. Ви зрозуміли мене?

— Чудово.

— Отже, коли ви ще тямите щось, то повинні зрозуміти, що свій «подарунок» зробили нам у тачки складний момент, коли подібні справи не можна пробачити!

— Чи треба, генерале, ваше зауваження розуміти як обвинувачення в тому, що я створив і цей складний момент?

Це був постріл з далеким прицілом. Саме в цей час на президентських виборах перемогли демократи. Трумен лишився президентом. Проте політичні конкуренти демократів — республіканці, завдали своїм противникам чимало прикростей.

Особливо різко нападали вони на все те, що робилося в Німеччині. Щоб відвести удар од себе, лідери демократів придумали хитрий маневр: в усьому, мовляв, винні люди, які мають застарілі погляди часів війни, люди Рузвельта. Лідери пообіцяли замінити цих людей іншими. Генерал, який розпікав Хауссона, був типовим представником «людей війни». Він розумів, що Хауссон знає про нього більше, ніж будь-хто інший. Майор саме на це розраховував і влучав у ціль…

Генерал не відповів на питання майора. Ще вчора генерал обміркував усе: він нещадно розправиться з Хауссоном, оголосить його чи не головним винуватцем усіх помилок, припущених у німецькому питанні внаслідок неправильної орієнтації розвідки, а себе видасть за начальника, який перший починає усувати з Німеччини людей із застарілими поглядами.

Хауссон, звичайно, все це передбачав, саме тому він і зробив постріл з далеким прицілом. Мовчанка генерала свідчила про точне влучення в ціль. Тепер треба діяти рішуче, не оглядаючись.

— Ніколи не слід, генерале, — говорив майор спокійно і майже співчутливо, — переоцінювати значення політичної передвиборної гри. Нещодавно я одержав листа від Великого Джона. Про наслідки виборів він пише з гумором: коли не брати до уваги витрачених грошей, що їх довелося дати на проведення передвиборної кампанії, все лишилось, як і раніше. До речі, його й тепер дуже цікавить Рур. Він