Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

— Їхати так їхати! До побачення, Ані! — Суботін поцілував руку Посельської і звернувся до Хауссона: — Ми з нею сьогодні побачимось?

— Навряд, — холодно відповів той.

І от Суботін та Кованьков удвох у маленькій кімнатці без вікон. їх розділяє пустий стіл. Крім двох стільців, на яких вони сидять, у кімнаті інших меблів немає. Де сховано мікрофон, не видно.

Перша розмова з Кованьковим була для Суботіна надзвичайно важкою і водночас дуже радісною, бо ви-кликала в душі гордість за радянську людину.

Кованьков з презирливою посмішкою дивився на Суботіна, який відчув і ніяковість, і задоволення від того, як поводиться полонений. Почати цю розмову Суботіну було нелегко.

— Ну, лейтенанте, давайте знайомитись. Капітан Скворцов.

— Не маю бажання знайомитись із зрадниками батьківщини! — швидко відповів Кованьков.

— Дурниці, лейтенанте. Безглузде донкіхотство.

— Краще бути безглуздим Дон-Кіхотом, ніж мерзенним зрадником.

— Це все слова, лейтенанте. А дійсність виглядає інакше: для вас, як і для мене, про повернення туди, де ми служили, не може бути й мови. Навіть коли б така нагода трапилася, скористатись з неї було б безумством. Невже ви не розумієте: після всього, що сталося, в армії для нас немає місця?

— Мене викрали злодії, і моя армія це знає! — переконливо вигукнув Кованьков.

— Що то за радянський офіцер, якого можна викрасти, мов курку або якусь роззяву. Так, лейтенанте, те, що з вами відбулося і відбувається, не подвиг. Це ваша ганьба, ганьба офіцера!

— Невже ви теж були радянським офіцером?

— І непоганим. Але обставини склалися так, що я опинився тут, і зовсім не шкодую. Здається, Бісмарк сказав, що солдатська професія інтернаціональна.

— З посиланням на Бісмарка чи без нього, — впевнено сказав Кованьков, — ви для мене — зрадник батьківщини. Якби була зброя, я без вагання застрілив би вас, мов собаку.

— Отже, добре, що у вас немає зброї, — посміхнувся Суботін. — Я ще хочу пожити.

— Рано чи пізно вас поставлять до стіни.

— Тоді вже краще пізно. Закінчуючи нашу щиру бесіду, — Суботін посміхнувся, — я хочу сказати, лейтенанте, що з вами може трапитись. Вас вивезуть з Німеччини, а, можливо, і взагалі з Європи! І тоді вже ніхто не зможе поручитися за вашу долю. Нарешті можна обійтись і без послуг транспорту. Для них, — Суботін кивнув через плече, — найкращим варіантом буде ваше цілковите і надійне зникнення. Ви просто зникнете назавжди, ніби вас і не було на світі. Вони вміють це робити чудово, повірте мені.

— Краще смерть, ніж зрада. Перекажіть це тим, кому ви продалися в холуї. Так і перекажіть: лейтенант Кованьков готовий вмерти в першу-ліпшу мить, але присяги не зрадить! І забирайтесь геть! Я не бажаю Дихати з вами одним повітрям! Забирайтесь геть! — Кованьков схопився з місця, обличчя його побагровіло.

— Чудово, лейтенанте… — Суботін підвівся і, нахилившись через стіл до Кованькова, прошепотів: — Так держати! — Весело підморгнувши йому, Суботін швидко вийшов з кімнати.

Слова, які сказав Суботін пошепки, і його підморгування Кованьков зрозумів не відразу. Проте згодом, пригадуючи останню хвилину розмови, лейтенант не раз повертався до думки, точніше до відчуття, що капітан — людина, яка симпатизує йому. Але повірити в це було неможливо.

Суботін застав Хауссона за радіоприймачем. Той сидів у глибокій задумі і, мабуть, підслуховував по радіо розмову, яка тільки-но відбулася там, у маленькій кімнатці.

— Ви говорили добре… — не обертаючись до Суботіна, сказав Хауссон. — І правильно, що пригрозили йому. Справді, нам може увірватися терпець. Ще два — три дні, і ми… більше не витрачатимемо на нього часу.

Суботін посміхнувся.

— Все-таки треба ще трохи почекати. Я певен: після сьогоднішньої розмови він заново обміркує всю ситуацію, і завтра я зроблю нову спробу. А зараз мені хотілося б поїхати до Анни Лорх.

Хауссон підвівся.

— Ні, капітане. Дозвольте не пояснювати чому, але кілька днів вам доведеться безвиїзно жити в цьому будинку. Зараз вам покажуть вашу кімнату.

Хауссон натиснув на кнопку дзвінка, і в ту ж мить увійшов солдат.

— Покажіть панові його кімнату і поясніть, як користуватися сигналізацією на випадок, коли він захоче вийти з кімнати… На добраніч, капітане!

Суботін, не відповівши, з ображеним виразом на обличчі вийшов з кабінету вслід за солдатом.

Спочатку зв’язок Посельської з своїми було налагоджено, здавалося б, дуже просто. Зв’язковий кожного дня мав пройти в певному місці Західного Берліна, його прикметою були або згорнутий трубкою і перев’язаний червоною тасьмою синій папір у руках, або пакунок у формі груші, який висів на гудзику пальта, або ще щось за домовленістю. В призначеному місці — кожного разу в новому — зв’язковий з’являвся першого числа о першій годині дня, другого — о другій, третього — о третій і так до п’яти. Потім лічба часу повторювалася. Наташа повинна була йти назустріч зв’язковому, а той — непомітно зробити з неї мікрознімок. Розгадувався цей знімок за допомогою найскладнішого шифру: бралися до уваги і одяг Наташі, і положення її рук, сумочки, шарфа, капелюшка, і вираз обличчя, і фарба губної помади, і ще багато чого іншого.

Посельська вирахувала час сьогоднішньої зустрічі і почала готуватися до неї. Більше години пішло на те, щоб її зовнішній вигляд відповідав короткому шифрованому повідомленню: «Суботіну доручена обробка Кованькова».

О пів на другу Наташа вийшла з готелю і відразу помітила, що слідом за нею йде юнак у сірому пальті. «Ну що ж, іди, — подумала вона. — Може, попадеш на плівку, і твоя фізіономія займе своє місце в нашій картотеці».

Рівно о другій годині Наташа була на розі площі перед будинком Національного музею. Вона не поспішаючи йшла тротуаром, вдивляючись у перехожих. Ось з-за рагу вийшов чоловік з синім, згорнутим у трубку папером. Він ішов повільно,