Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

— Якими саме?

— Брудними — ось якими! — прибиральниця сердито висмикнула штепсель пилососа. — Що поганого вам зробили росіяни?.. Знищили зграю Гітлера? Так? — Жінка дивилась на Посельську з обуренням і гнівом.

Наташа в цей час гарячково обмірковувала, як поводитись у такій несподіваній ситуації.

— Я порадила б вам, — твердо сказала вона, — не сунути свого носа куди не слід. Забирайтесь геть!

Грюкаючи пилососом, прибиральниця вийшла з номера. Наташа зітхнула: «Я зробила правильно. Це могло бути і провокацією… Але що ж все-таки з Суботі-ним? Чи знайшов він можливість повідомити про себе? Як діяти мені самій?.. Ясно поки що одне: треба якийсь час перечекати».

Минуло ще три дні. Від Суботіна не було ніяких вістей. Перестали цікавитися Наташею і люди Хауссона. Вже тричі під час зустрічей із зв’язковими Посельська умовленим кодом передавала одне й те саме: «Нічого нового. Становище Суботіна невідоме…»

На четвертий день уранці Посельська прийшла в комендатуру, сподіваючись знайти там офіцера, який прийняв її після переходу зонального кордону. Чи не допоможе він їй зв’язатися з Хауссоном?

Наташі пощастило. Коли вона підійшла до комендатури, біля під’їзду зупинилась машина, і з неї вийшов саме цей офіцер. Наташа кинулась до нього.

— Здрастуйте!

— Здрастуйте! — повільно відповів офіцер, здивовано глянувши на Посельську.

— Ви пригадуєте мене?

— Пробачте, ні. — Офіцер козирнув і взявся за ручку дверей.

— Я — Лорх. Анна Лорх. Наречена…

Офіцер знизав плечима і швидко зник за дверима.

Наташа зайшла в комендатуру і звернулась до чиновника, що колись замовив їй номер у готелі. Цей згадав дівчину.

— Ви ще не влаштувались на роботу? — запитав він. — Зачекайте, я зараз.

Чиновник вийшов. Хвилин через п’ять він повернувся, але це вже був зовсім інший чоловік, Не дивлячись на Посельську, чиновник сказав:

— Комендатура влаштуванням на роботу не займається. Для цього є бюро найму. До побачення…

Все стало зрозуміло: її просто хочуть позбутися, вона їм більше не потрібна.

Наташа повернулась у готель. Тільки ввійшла в номер, задзвонив телефон. Портьє повідомив, що якийсь кореспондент добивається зустрічі з нею. Чи можна йому зайти?

— Можна… — Наташа поклала трубку. «Подивимось, що це за кореспондент».

Стук у двері. Не встигла Наташа відповісти, двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Ричагов.

— Здрастуйте, фрейлейн! Не відмовте в люб’язності відповісти на кілька запитань.

— Будь ласка. Сідайте.

Ричагов вийняв блокнот і почав запитувати. Наташа відповідала. Він записував. Потім підвівся, подякував за інтерв’ю і пішов. На столі лишилась записка.

«Сьогодні ж їдьте в Мюнхен. З’явитесь Гамбургерштрасе, 5, квартира 4. Там живе ваша двоюрідна сестра Амалія Штерн. Вона допоможе вам підшукати роботу. Все йде добре. Записку негайно знищіть»

Суботін одразу ж встановив, що за ним пильно стежать. Почалося з того, що в Мюнхені його поселили не в готелі, а на квартирі, яку заздалегідь підготували; в ній була навіть економка. Він добре бачив, що кожний його крок реєструється.

«Ну що ж, стежте, добродії!» Суботін обрав досить безтурботний спосіб життя: вставав пізно, гуляв по місту, відвідував музеї, майже кожен вечір бував у кіно чи в театрі. Куди б він не йшов, за ним, наче тінь, плентався сищик…

Минув тиждень. І ось вранці його розбудила економка. Цього раніше ніколи не було. Жінка сказала, що приходив посильний і приніс листа, якого просив негайно йому вручити.

«Шановний пане Скворцов, прошу вас сьогодні о дванадцятій годині дня зайти за адресою Гартенштрасе, 31, квартира 7, для розмови про влаштування вас на роботу». Підпис нерозбірливий.

Рівно о дванадцятій Суботін стояв перед дверима сьомої квартири. На нього тут вже чекали: тільки він простягнув руку до дзвінка, як двері відчинилися, і Суботін побачив майора Хауссона.

— Проходьте, пане Скворцов.

Вони ввійшли у велику, зі смаком обставлену квартиру, Через анфіладу кімнат Хауссон провів його в маленький кабінет, єдине вікно якого виходило в сад — голий, осінній, сумний. У кабінеті було сиро, тхнуло цвіллю. Взагалі ця квартира, хоч і добре обставлена, справляла враження нежилої.

Хауссон сів у крісло, Суботін — на диван.

— Як живете, пане Скворцов?

— Нудно… Де Анна Лорх?

Хауссон посміхнувся.

— Не знаю. Я не агент шлюбної контори. Дивно, що вам нудно. По-моєму, ви живете тут, як американський турист.

— От через те й нудно! — сердито сказав Суботін. — Я без роботи жити не можу. Особливо після всього того, що сталося в Берліні.

Хауссон зморщився.

— Але краще вже бути без роботи, ніж така робота, яку ви провели там…

— Це правда… — Суботін зітхнув. — Але він обманув не тільки мене, а й вас.

— Хай вам чорт, він же росіянин! — обурився Хауссон. — І ви повинні були раніше за мене помітити, куди він дивиться.

Суботін знизав плечима.

— Великий хитруй історії Талейран сказав якось Наполеону: «Ваша величність, я ніколи не зможу обманути вашого довір’я, крім того випадку, коли я схочу це зробити».

Хауссон помовчав і вже спокійно закінчив:

— Працюватимете зі мною. Приготуйте свої речі. Завтра десь о дев’ятій годині ранку по вас заїде машина. Вас відвезуть до місця нової роботи. Про Анну Лорх забудьте. До цього питання ми більше не повернемося.

— Можна узнати, що за робота і де? — по-діловому спитав Суботін.

— Про все дізнаєтесь завтра, — Хауссон підвівся, даючи цим зрозуміти, що розмову закінчено.

Суботін теж встав і, запобігливо зазираючи в очі Хауссону, переможно сказав:

— Я вдячний вам, майоре, за те, що ви не втратили довір’я до мене! Чесне слово офіцера — я виправдаю!..

Кілька годин