Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

мають ніякого відношення. Ви… ну, так би мовити, мій гість. Та, на жаль, тут військова установа. Прогулянок по парку дозволити не можемо. Вам доведеться весь час сидіти в своїй кімнаті. Оскільки мене попередили, що мета вашого перебування тут — уникнути громадської цікавості, вважаю, що такий режим влаштує і вас… Можете йти снідати… — Полковник одним духом випалив усе це і знову сердито глянув на годинника.

— Я хотів би мати змогу читати газети, — вимогливо промовив Суботін.

— Добре. До сніданку вам подаватимуть газету.

У дверях з’явився солдат.

— Проведіть пана в їдальню… — Суботін підвівся. — До речі, мало не забув… Я дістав розпорядження переодягти вас у цивільний костюм. Смачного вам!..

Кельнер у дивній напіввійськовій формі подав Суботіну сніданок і став біля стіни. Як тільки Суботін випив кофе, зайшов солдат.

— Прошу…

Суботін повернувся у свою кімнату…

Так він прожив шість днів. Тепер уранці Суботін читав газету і був у курсі подій. Прочитав він і про себе. Генерал у своєму інтерв’ю твердив, ніби нічого не знає про долю російського офіцера Скворцова. Офіцер сам зробив вибір і віддав перевагу західному світу. Де і як живе зараз? Генерал, звичайно, не може знати, як живуть мільйони людей, що населяють Західну Німеччину… Суботін кілька разів прочитав це місце з інтерв’ю. Ні-ні, все гаразд: вони йому вірять і, судячи з усього, збираються використати його. «Ну що ж, саме це нам і потрібно…»

На сьомий день під час обіду до їдальні швидко ввійшов полковник, з яким Суботін розмовляв після приїзду сюди.

— Прошу пробачення, але вам треба поквапитися. По вас приїхали… — І знову Суботін нічого не побачив. Тим же самим коридором його вивели під арку будинку, де вже стояла машина. Поруч з шофером сидів знайомий Суботіну офіцер з відділу Хауссона.

— Добрий день, містер Жерард! — зрадів Суботін.

Не відповідаючи на привітання, офіцер відчинив задні дверці. Машина зірвалась з місця і помчала алеєю. Промайнули розчинені ворота, за якими до самого обрію простяглось пряме, мов стріла, шосе.

Суботін доторкнувся до плеча офіцера і, наблизившись до нього, тихо і гнівно запитав:

— Містер Жерард, невже ви не знищили це щеня — лейтенанта?

Офіцер знизав плечима.

— Скандал набув надто широкої огласки. І взагалі я не хочу говорити про це.

Суботін бачив, що офіцер у поганому настрої. Проте дещо вже відомо: Кованьков живий! Чудово! Задамо друге запитання.

— Куди ми їдемо, містер Жерард?

— У Мюнхен.

— Чого?

— Думаю, що ви там житимете і працюватимете.

— Сподіваюсь, з містером Хауссоном?

Офіцер знову знизав плечима і не відповів.

— Ще одне питання, містер Жерард, де Анна Лорх?

— Уявлення не маю. Я займаюсь тільки тим, що стосується справи…

Суботін здогадався, що з Наташею справи погані. Від тривоги за неї похололо в серці

37

Коли закінчилась війна, одразу стало ясно, що західні держави створюють штучні перешкоди для повернення на батьківщину радянських людей, насильно вивезених фашистами в Німеччину. Хто був у дні закінчення війни в Німеччині, той ніколи не забуде, як її шляхами з заходу на схід і з сходу на захід ішли нескінченні колони виснажених людей. Запроваджуючи в Європі свій бандитський «новий порядок», гітлерівці зігнали в Німеччину рабів з багатьох країн світу. Французьких шахтарів вони примусили працювати на шахтах Сілезії. Українські селяни гнули спину на землях поміщиків у Баварії. Уся Німеччина була вкрита таборами для рабів. Для тих, хто не підкорявся новоз’явленим рабовласникам, фашисти створили концентраційні табори смерті.

У перші дні миру на шляхах Німеччини можна було бачити багато людей в смугастих арештантських робах, з випеченими на руках табірними номерами. Ці люди скидались на мерців, які піднялися з труни. Вони повертались у рідні місця, і навіть їхній вигляд свідчив про пережиті страждання.

У радянській зоні сотні наших офіцерів, не досипляючи, падаючи від утоми, допомагали жертвам «нового порядку» швидше повернутися до рідного дому. На дорогах стояли солдатські кухні. В населених пунктах удень і вночі працювали спеціальні центри, які забезпечували звільнених з концтаборів в’язнів одягом і продовольством, притулком на ніч і транспортом.

Зовсім інше становище склалося в Західній Німеччині. З перших же післявоєнних днів радянське командування знало про те, що в Західній зоні не випускають з гітлерівських таборів тисячі і тисячі радянських людей. Спочатку це маскувалося вигадкою, нібито в таборах лютують різні інфекційні захворювання і там запроваджено карантин. Потім у західній пропаганді і в офіціальних документах з’явився термін «добровільна репатріація». Бачите, багато радянських людей не мають бажання повертатися на батьківщину. Цю явну брехню викривали всі, кому тільки пощастило вирватися з таборів.

Поширювались мерзенні наклепи, нібито всіх звільнених з таборів на батьківщині оголосять зрадниками і судитимуть. Одночасно давалися щедрі і брехливі обіцянки забезпечити «щасливе життя» у західному світі.

Так після війни розгорнулась справжня боротьба за звільнення радянських людей.

Те, що Радянська країна хотіла повернути на батьківшину своїх громадян, які потрапили на чужину, було цілком закономірно. Чому ж тоді західні держави вирішили перешкодити цьому? Саме тієї осені, коли розгорталися події нашої повісті, американський головнокомандуючий у Німеччині генерал Клей на одній з своїх численних прес-конференцій заявив, що органи західної окупаційної влади не збираються забороняти діяльність антирадянських організацій серед переміщених росіян. На прохання французького кореспондента більш докладно висвітлити це питання генерал роздратовано відповів, що він не хоче втручатися в приватні справи росіян.

Стара пісенька!.. Майже те саме сказав для преси про Суботіна й інший американський генерал. Він теж, бачите, не зобов’язаний знати, чим займається російський офіцер, який перейшов на Захід…

38

Хауссон очолив школу по підготовці агентури для засилання в Східну Німеччину і Радянський Союз. Звичайно, це було пониження. Тому