Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

Генерал мовчав. Хауссон міг вважати бій виграним… Усе, що відбулося потім, було вже не більше, як взаємні маневри противників з метою виведення своїх сил з бою.

— Чи не думаєте ви, майоре, — посміхнувся генерал, — що ця скандальна історія буде поставлена вам в заслугу?

— Ні в якому разі, — швидко відповів Хауссон. — За свою особисту провину я готовий зазнати кари.

У кабінеті довго панувала мовчанка. Потім генерал сухо сказав:

— У Берліні ви не можете залишитись. Гадаю, вам доведеться прийняти нашу нову школу в Мюнхені. Я сьогодні домовлюся з центром. Треба, майоре, щоб минув час і забулась ця жахлива історія.

— Ну що ж, я згоден! — майже весело сказав Хауссон. — Тим більше, що в сучасному бурхливому житті все забувається дуже швидко.

— Не тіште себе надією, майоре. Схід відповів на наші удари цілою серією контрударів. У нас склалося дуже напружене становище.

Хауссон посміхнувся.

— Людей, що застаріли, як ми з рами, замінять новими, і справа поліпшиться… Що ви пропонуєте зробити з другим росіянином і його німкенею?

— Я дивився його досьє… — генерал знизав плечима. — Цей нібито підвести не може. В якому стані він зараз?

— Засмучений. Пригнічений. Брався власноручно застрілити лейтенанта.

— От-от. Боюсь, що він тільки на такі діла і здатний.

— Не думаю, генерале. Цей чоловік не дурний. А головне, всі шляхи назад у нього відрізані.

— Сьогодні росіяни повторили вимогу видати його.

— Що їм відповіли?

— Знову нічого. Але я дав інтерв’ю західноберлінській газеті. Заявив, що цей російський офіцер гам обрав Захід і даремно радянське командування, вперто не бажаючи зрозуміти принципів західної демократії, добивається, щоб ми розпорядилися долею людини і позбавили її можливості жити так, як вона хоче. Словом, ми на їхні вимоги просто не відповідатимемо, і край.

— Чи не можна було б його використати в школі? — запитав Хауссон. — Адже він знає Росію, її порядки, звичаї…

Генерал похитав головою.

— Не знаю, майоре, не знаю… От, якщо центр вирішить довірити вам школу, тоді ви самі це питання й вирішите… До речі, німкеню, з якою сплутався цей росіянин, треба усунути. Виженіть її к бісовій матері!

— Це може вплинути на капітана Скворцова… — обережно заперечив Хауссон.

— Ми не шлюбна контора, майоре! — роздратовано промовив генерал. — Вона не потрібна. Виженіть —і годі…

Суботіна вивезли з Берліна через годину після скандальної прес-конференції. Поки їхали машиною, стемніло, і Суботін навіть уявити не міг, куди його везуть. Машина зупинилась перед глухими ворітьми. По обидва боки від них тягнулася, зникаючи в темряві, така ж глуха і висока огорожа; зверху над нею на кронштейнах було натягнуто колючий дріт. Два кремезні юнаки в цивільному, що супроводжували Суботіна, за всю дорогу не промовили жодного слова. Тепер вони досить довго щось пояснювали офіцерові, який вийшов з хвіртки.

Нарешті ворота відчинились. Машина промчалась дорогою, обсадженою густим чагарником, і зупинилась під аркою будинку, схожого на старовинний поміщицький палац. Тут же у стіні були двері з чавунним гербом у вигляді білки, що сиділа на кучерявій ялиновій гілці. Як тільки Суботін вийшов з машини, двері відчинилися.

— Сюди, будь ласка, — сказав один з юнаків. Очевидно, на цьому місія цивільних закінчувалась, вони більше не з’являлися. В напівтемному коридорі Суботіна зустрів військовий в офіцерській формі, але без знаків розрізнення.

— Прошу за мною, — уривчасто наказав він і пішов уперед довгим і похмурим коридором з низькою склепистою стелею. — Ось ваша кімната. Заходьте…

Не важко уявити собі, якою тривожною була ця ніч для Суботіна.

Кімната, в якій він опинився, була схожа на тюремну камеру: довга, вузька, з голими стінами, вікна-бій-ниці із зачиненими зсередини масивними віконницями. Тьмяна лампочка під високою стелею. Стіл, стілець, солдатське ліжко, і більше нічого! Що все це значить? А головне: повірили вони чи не повірили у спектакль, який було розіграно на прес-конференції? Все вирішувало саме це. І тільки це.

Суботін в який раз пригадував усе, що сталося, і причепливо аналізував, чи не припустився десь хай найменшої помилки. Ні, все вийшло на диво точно за планом. «Молодець Кованьков!» — подумав Суботін. І в ту ж мить майнула тривожна думка: «Що з Наташею Посельською?» Після прес-конференції він більше не бачив її.

Вранці, коли Суботін ще лежав у ліжку, до його кімнати без стуку ввійшов солдат.

— Вас просять униз, — сказав він.

Суботін вирішив зробити першу розвідку.

— Це обов’язково? — запитав він слабким голосом. — Я погано почуваю себе…

Солдат вийшов. Не минуло і десяти хвилин, як з’явився лікар. Поклавши на стіл шкіряну сумку з червоним хрестом, він сів на краєчок ліжка і взяв руку Суботіна. Лікар був дуже молодий, але поводився впевнено, якщо не сказати нахабно. Перевіривши пульс, він нахилився до Суботіна, вдивляючись в його очі.

— Що з вами? — запитав він нарешті.

— Якась дивна слабість, — тихо відповів той.

— Чому — «дивна»? Звичайна розрядка після нервового напруження.

— Мабуть, — погодився Суботін. — Мені вставати обов’язково?

Лікар знизав плечима.

— Внизу подано сніданок. І я радив би вам не розгвинчуватись, встати і діяти. У таких випадках це найкращі ліки.

Суботін посміхнувся.

— Тоді, не гаючи часу, скористаємося цими ліками…

Солдат, який чекав у коридорі, провів Суботіна не в їдальню, а в кабінет, де його нетерпляче ждав літній американський полковник. Побачивши Суботіна, що входив у кабінет, він сердито глянув на годинника.

— Здрастуйте, капітане. Сідайте! — уривчасто кинув він. — Я хочу сказати кілька слів, щоб вам надалі було все ясно. Я і мої люди до ваших справ не