Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

Він втиснув у мене здоровенну дозу, а я нічого не відчував. Мені спало на думку, що ампула була з дефектом. Траплялися такі уколи, з самим лише фізіологічним розчином, без ліків. Фармацевтична промисловість теж віддавна вже розвалювалася.

Зенек, напевно, вичитав недовіру на моєму обличчі. Закрив вену брудним шматочком вати і лагідно мовив:

— Добрий укольчик. Справжній. Американський.

— Ти хотів сказати «радянський», — виправив шеф.

— Так, радянський.

Вони відступили від мене. Я стягнув рукав на зболену руку.

— Ну, почнемо спочатку, — мовив шеф. — Хто до вас приходив?

— Начальник будинку, а потім сантехнік.

Красень підвівся, звичним кроком підійшов і кінчиками двох пальців плеснув мене по щоці, наче хотів скинути павучка, а я завив, зриваючись на рівні ноги. Мені здалося, що то невидимі обценьки намагалися зірвати мою бідолашну голову, нагвинчену на хребет.

— От бачите, укольчик діє, — панібратськи мовив Зенек. — Краще казати правду.

— Тепер ви чутливий, наче суцільне велике яєчко. Навіть протяг завдасть болю, — шеф повернувся до столу. — Отже, хто склав до вас візит уранці?

— Губерт і Ришард Шмідт.

— Дуже добре, — похвалив шеф. — І хто ще?

— Тільки вони.

Шеф підвівся з крісла і рушив до мене.

— Губерт і Ришард! — вереснув я. — Тільки вони.

— Правду каже? — спитав красень у своїх товаришів. Ті ухильно стенули плечима, але він повернувся на місце.

— Хай буде. А кого ви зустріли під час прогулянки?

Шеф зіжмакав аркуш паперу в кульку, споглядаючи мене діловитим, холодним оком.

— Я зустрів пса. Пікуся. Пропав багато років тому, жив серед чужих людей, певно, страждав і тужив за мною, а тепер знайшовся на Повіслі.

Стрільнув у мене паперовою кулькою, що попала в чоло. Я завив і упав з крісла. А від цього стало ще гірше. Я довго і важко підводився з бетонної підлоги.

— Під час прогулянки я зустрів знайому дівчину.

— Як її прізвище?

— Я не так висловився. Мав на увазі, що я підчепив її під час прогулянки. Тому не знаю прізвища.

— А ім’я?

— Галина.

— Галина, — повторив шеф і глянув на своїх спільників.

Десь там, за котроюсь стіною раптом розлігся гуркіт, наче хтось із каналізації пробивався до нас.

— Рятуйте, мене отруїли! Боже, де тут убиральня! — Нормальні, зрештою, відлуння наших ресторанів.

— Щось ви геть ослабли, — потвердив красень.

Міг би вважатися навіть привабливим, якби не ті зуби. Вочевидь, боявся стоматолога або не мав часу.

— Ослаб, — визнав я. — Кепсько сьогодні почуваю себе.

— Як ви гадаєте, навіщо ми запросили вас на розмову?

— Не знаю, — відповів я апатично. — Усіх викликають на розмови.

— Вам у нас не подобається, правда?

— Паскудна кімнатка, звісно.

— Ні. Я маю на увазі взагалі.

— Взагалі теж не подобається.

— О, власне. Мені також багато що не подобається. І вам, хлопці, правду я кажу? — Вони мляво підтвердили. — Наприклад, мені не подобається моя робота. Це вигадка усіляких там писак, що людині приємно катувати іншу людину. Я від своєї роботи вже аж блюю. Не вірите?

— Трохи сумніваюся. Забагато, мабуть, я начитався отих писак.

Шеф знову підвівся, навмисне запалив цигарку моїм шведським сірником.

Задивився на її бадьорий імпортований вогник, а потім задмухав його. Підійшов до мене, наче стурбований лікар, і ткнув у груди вказівним пальцем. Я зойкнув, зриваючись на ноги.

— Не знаю, як її прізвище, але знаю, де вона мешкає.

Він засміявся нормальним сміхом, цілком уже позбувшися демонізму, і навіть хотів мене поплескати, проте схаменувся.

— А ви гадаєте, що ми не знаємо? Я ткнув вас, бо хотів перевірити, чи діє укол. На чому ми спинилися? Ага, так. Отже, моя робота відразлива і гідна всілякого осуду. Але її можна виконувати і так, і сяк. Я, власне, виконую її сяк, правда, хлопці? — і затримав на них погляд. Ті охоче підтакнули. — Йдеться про те, аби на кожному щаблі були наші люди, тобто такі, як ви і я. Бо ми з вами опозиціонери, хоч ви опозиціонер негативний, а я позитивний. Ви уособлюєте церемоніал, надбудову, естетичну форму, а я прагматизм, буденність, функціонування інфраструктури. Ви репрезентуєте шляхетну пасивність, а я тривіальну дію.

Він погладив мене по голові, аж я застогнав.

— Тільки не соромтесь, будь ласка. Ваші крики, зойки, плачі доводять, що ми працюємо успішно. Нас також контролюють, і мусимо слідкувати за тим, аби в наші шереги не проліз якийсь кон’юнктурник, що не належить до кола ідейних опозиціонерів.

— А радянські інструктори? — спитав я і тут-таки знепритомнів.

Я прийшов до тями на шкарубкій підлозі. Зенек поливав мене водою з відра., У лівому вусі гучали якісь альпійські водоспади, якісь торнадо з Індійського океану. Вушна раковина спухала, розростаючись на всю голову. Зенек, стогнучи, підняв мене з підлоги й посадив у крісло.

— На цю тему говорити не будемо, — суворо мовив шеф. — Сподіваюсь, ви запам’ятаєте.

— Так, постараюся, — куточком рота я дмухав у бік роздутого вуха.

На телеекрані нестор польських діячів культури, майже столітній старець, що нагадував неживу черепаху, складав шану керівникам обидвох партій.

З одного боку його підтримував — на мій подив — Булат, з другого молода талановита піаністка. Власне кажучи, несли його, стиснувши за сухі, як солома, лікті, а він монотонно кивав лисою, схиленою головою. Президія щось скандувала, вельмишановний старець у ритмі цього скандування посіпував давно вмерлим черепом.

— Скажу вам більше, — озвався красень. — Перший секретар також наша людина. Належить до великої армії