Правила помсти - Ельма Кіраз

Ми їхали на моєму авто до Артура додому. Я ледь помітно тремтіла від хвилювання, міцно стискаючи свою сумку. Ще декілька хвилин назад мені все подобалось і я була дуже щаслива, що він запросив мене до себе. Але тепер чомусь мені трохи страшно. Я стиснула свою сумку сильніше, адже там завжди зі мною мій револьвер. Дідусь вчив не довіряти нікому ніколи на сто відсотків, то ж в цьому я з ним погоджуюсь. Я не підозрювала зараз Артура ні в чому, але все-таки мені було так спокійніше. Ми зупинились біля високого будинку і чоловік швидко вискочив з авто, щоб відчинити мені двері.

— Тут так гарно, — я оглянулась навколо. Наче звичайний спальний район, але від нього віє якимось затишком. Під ногами було купа жовтого листя і хоч вже стемніло, воно все одно було яскравим і це додавало ще більшого тепла цій вулиці.

— Я тут виріс. Це абсолютно мій рідний дім.

— Змушуєш мене заздрити, — я сумно посміхнулась.

— Чому?

— Бо мій рідний дім… Власне, я вже дуже давно там не живу.

— Кожне місце може стати домом, — Артур підійшов ближче та легенько обійняв мене за плечі, — бо ми самі його таким робимо. Особливо, коли поряд потрібні люди.

— Ти говориш наче герой з фільму, — я засміялась, бо намагалась впоратись з хвилюванням. Невже він вже вважає мене потрібною людиною?

— Може я просто хочу справити на тебе враження, — Артур підморгнув, — гаразд, ходімо.

Зайшовши до будинку, ми піднялись здається на шостий поверх…чи на восьмий…я чомусь не звернула увагу. Зважаючи, що він керівник фірми, я очікувала побачити якусь супер величезну квартиру з сучасним ремонтом і все в цьому роді. Але все було не так. Це була невелика квартира з приємним ремонтом. Майже на всіх стінах висіли різні сімейні фотографії. Від цього місця віяло теплом та сімейним затишком. 

— Зізнаюсь, неочікувано. Я думала тут буде трохи…інакше.

— Я майже нічого не змінював, якщо чесно. Бо мені все подобається. Лише мінімальний ремонт, — Артур провів мене усіма кімнатами і я відчула, що очі наповнились сльозами. 
Сімʼя, батьки, теплі вечори разом, гучний сміх… А половину свого життя я провела тільки з дідусем та його амбіціями. Він навіть не ставив ялинку на свята, бо це було йому непотрібно. Зрештою, ми і не святкували майже ніколи нічого. Про свій день народження доводилось постійно нагадувати. І навіть так дідусь часто забував про нього. 
Потім ми надовго засіли на кухні. Артур одягнув фартух і почав готувати. Щось нарізав, смажив, варив… Я намагалась йому допомагати, але коли порізала палець, то чоловік сказав, що йому буде простіше впоратись самому. Я вмію готувати, мене навчила цьому ще мама. Але як видно, у нього це виходило значно краще. За якийсь час страви були готові та Артур запросив сісти за стіл. І спробувавши лише один шматок, я відразу ж зрозуміла, що він точно обрав не ту професію.

— Це дуже смачно, — я ледь не закотила очі від задоволення.

— Мені дуже приємно, — Артур дивився на мене та посміхався, ніби і очікував такої реакції.

— Ти повинен був бути шеф-кухарем.

— Зізнаюсь, я хотів. Цю страву я довго доводив до ідеалу. Але основу мене навчив тато. Він теж дуже гарно готує і мама від цього всього була лише в захваті.

— Вибач за таке питання, але…де твої батьки, якщо це ваша квартира?

— Моя бабуся живе в селі. Вона вже в досить поважному віці і пів року тому зламала ногу. Спочатку мама їздила доглядати її, потім тато. І врешті їм щось так сподобалось село, що вони обоє вирішили туди переїхати. Я цю ідею не дуже оцінив, тому залишився тут. Тим більше, у мене важлива робота.

— Цікаво, — я коротко посміхнулась і почала колупатись у своїй тарілці, — я ніколи не була в селі, якщо чесно. 

— Це завжди можна виправити. І ти вибач, що я лізу в твоє життя, та що сталося з твоїми батьками?

— Вони померли вже досить давно. І я вже навчилась з цим жити, вже спокійно до цього ставлюсь. Вони покинули мене майже одночасно. Це було жахливо для моєї дитячої психіки.

— Як шкода…— сумно сказав Артур.

— Та годі вже про сумне, — я різко підняла голову та посміхнулась, щоб пошвидше перевести тему. Бо ще трохи і я б наговорила забагато, що змогло б видати мене перед ним.

— Чесно, якби мені тоді в потязі сказали, що ми з тобою будемо отак сидіти та вечеряти, я б ні за що не повірив, — він поклав свою руку на мою.

— Ну ти був досить грубим, — я хитро глянула на нього, — то ж це і не дивно. Я б не захотіла сидіти з тобою за одним столом.

— А то це ти б не захотіла? — Артур щиро засміявся і в кутиках його очей зʼявились малесенькі лінії зморшок. Мені це видалось дуже милим. Але відразу ж зʼявились думки, що мабуть ці зморшки від того, скільки він всього пережив та побачив. Як от… вбивство мого тата…

— Вибач, а де у тебе…— мені терміново треба було побути самій.

— В коридорі перші двері справа, — спокійно сказав чоловік, але все ж мабуть моя різка зміна настрою не залишилась поза його увагою.

Я ж зачинилась у вбиральні, відкрила кран з водою та вперлась руками до раковини. Дивилась на себе в дзеркало і знову бачила цю феноменальну схожість з татом. І я ще раз згадала той день. Як він вибіг та став навпроти, закриваючи мене. Як вони сперечалися. Звук вистрілу. Як тато впав, а я намагалась зловити його. Ту калюжу крові…мої руки в ній та гіркі сльози, які падали та мочили татову сорочку. Весь цей жах знову пронісся перед очима і я заплющила їх. І вже в цій темряві зʼявились спогади з комірчини. Той найкращий поцілунок в житті. Хоча їх в мене практично і не було. Такий ніжний та турботливий Артур. Хіба ж він може когось вбити… Я заплуталась сама в собі, у своїх почуттях та принципах. І не знаю, чи знайду хоч колись полегшення. Все ж намочивши руки холодною водою, приклала їх до шиї. Трохи заспокоїлась, прийшла до тями і повернулась назад. Артур стояв біля вікна з келихом вина і дивився кудись.

— Вибач, — заговорила першою, бо він не повертався, — щось трохи стало недобре. Потрібна була холодна вода.