Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

холодного м’яса і ніби ледь покуштував, кивнув і, поволі жуючи, поклав виделки навхрест, даючи знак, що вже досить… він відпив ковток вина і довго витирав вуса серветкою… а відтак розносили ту юшку, що варили в дворі, і знову ці чорні кухарі були дуже моторні, напевно, тому, що постійно мерзли і пили пиво, ми ледве встигали підставляти чашки для супу, так швидко вони наливали, один ополоник за іншим, навіть детективи, перебрані на кухарів, дивувалися… ага, ще, а то міг би забути, ці таємні агенти сфотографувалися на пам’ять з ефіопськими кухарями, а в цей час у дворі наші кухарі крутили над ярим вугіллям фаршированого верблюда, змащуючи його віхтем з пучка м’яти, який мочили у пиві, це вигадали чорні кухарі, наш шеф-кухар, прийшовши на те помазання, втішився і сказав, що ефіопським кухарям за це треба дати орден Марії Терезії, і після цієї страви полегшало на душі у всіх кухарів, і служників, і метрдотелів, і молодших кельнерів, і кельнерів, бо ті чорнюхи зі всім упоралися, хоча увесь той час і вливали в себе пиво… а я був відзначений самим імператором, як сказав тлумáч, мене вибрали, щоб і далі подавати страви й напої імператорові, і я щоразу в фраку припадав на одне коліно і, подавши, знову відступав набік і уважно стежив, щоб вчасно на перший знак підлити вина або забрати тарілку, але імператор їв так мало, тільки й того, що умочить вуста, і щойно головний дегустатор понюхає страву, лише тоді імператор трохи з’їсть і надіп’є вина, продовжуючи бесіду з головою ради міністрів, а гості, що далі вони сиділи від імператора, то більше відрізнялися поведінкою й чинами від того, хто давав цей обід, вони їли й пили, і ті, що сиділи далі, поводилися усе зажерливіше й жадібніше, і вже там, за столами в самому кінці, у закутках і в сусідніх залах, там уже жерли так, ніби їх постійно мучив голод, там їли навіть булки, і один гість пожував і з’їв квіти цикламена з трьох вазонків, присмачивши їх сіллю і перцем… детективи стояли по боках і в кутках приміщень, у фраках, ніби офіціянти, і дивилися, щоб ніхто не вкрав золотого начиння… і ось настала вершина обіду, чорні кухарі вигострили довгі шаблі, такі довгі ножі, як у м’ясників, потім два чорнюхи підняли рожен на плечі, третій протер пучком м’яти наперчений живіт верблюда, і вони увійшли до ресторації… пройшли через залу до службового столу, імператор підвівся і рукою показав на смаженого верблюда, а перекладач тлумачив, що це традиційна африканська і арабська страва… невеличкий знак уваги з боку ефіопського імператора… два помічники занесли у центр зали два столи, дві дошки, на яких зазвичай потрошать поросят на свята, столи зсунули і двома клямрами збили докупи… і на цей величезний стіл поклали верблюда, принесли ножі і довгими лезами розрізали його навпіл, а ті половини ще навпіл, і ще, і ще, аж гострий запах розлився по залі, і обов’язково в кожному окрайці верблюда був шматочок антилопи, а в ній індичка, а в індичці риба, і начинка, і запечені гірлянди варених яєць… офіціянти підставляли тарелі і потім подавали, починаючи з імператора, по черзі всім гостям цього смаженого верблюда, я опустився на коліно, імператор дав очима знак, і я подав йому його національну страву… напевно, пречудову, бо всі гості затихли, чувся тільки прекрасний дзенькіт наших золотих виделок і ножів… і потім сталося таке, чого ще ні зі мною, а, напевно, й з паном Скржіванеком не бувало раніше, бо наш державний радник, відомий гурман, так захопився тією стравою, що встав і почав вигукувати, і то як вигукувати — обличчя його аж світилося неземним натхненням, бо йому страшенно посмакувала та ефіопська страва, але того крику видалося йому замало і він скорчив таку чудернацьку мармизу і став бити себе в груди, ніби готуючись до спортивного поєдинку, а відтак знову узяв шматочок, змочений у підливі, і тепер ця страва подіяла на нього так, що чорні кухарі завмерли з довгими ножами і дивилися на імператора, але імператор, напевно, уже звик до такого і лише всміхався, всміхалися тепер і чорні кухарі, і всміхалися, киваючи, ватажки, загорнуті в дорогі тканини з узорами, які моя бабуся мала на фартухах і на строкатих спідницях, а той державний радник не витримав, вибіг і кричав уже на сходах, і знову прибіг, узяв собі ще один шматочок на виделку, але це було вже зайве, бо він гасав по залі і волав, вискочив на вулицю перед готелем і там кричав, і танцював, і тріумфував, і бив себе в груди, і знову прибіг назад, і в голосі його дзвеніла пісня, а в ногах — танець подяки за такого смачнющого фаршированого верблюда, і ні з того ні з сього він низько вклонився цим трьом кухарям, спочатку вклонився по-московськи, аж до пояса, а потім до самої землі. Інший їдець, генерал на пенсії, той лише дивився в стелю і видавав з себе довгий тужливий тон, таке довге солодке квиління, яке піднімалося вгору руладами, потім він узяв ложку підливи, плямкав і квилив, і скавулів, і кусав м’ясо, а коли відпив ковток жерноського рислінгу, піднявся і запхенькав так, що й чорні кухарі зрозуміли і радісно закричали: «Єс, єс, самба, єс!» І напевно, це стало причиною, чому так сильно піднявся настрій, голова ради міністрів тиснув руку імператорові, вбігли фотографи і все сфоткали, невпинно спалахувало різке світло, і в сяянні його бенгальського вогню наші й ефіопські представники потискали одне одному руки…

Коли Хайле Селассіє вклонився й пішов, усі гості вклонилися теж, генерали обох армій обмінювалися орденами, декорували себе навзаєм, державні радники пришпилювали зірки збоку до фраків, а через груди широкі стрічки з зірками, які вони отримали від імператора, і мене, того найнезначнішого серед них, знічев’я узяли і відвели до імператорського канцлера, той потис мені руку і за зразкове обслуговування пришпилив, хоч за значенням і найменший, але за розміром найбільший, орден з блакитною стрічкою за заслуги перед троном ефіопського імператора, і тепер у мене на вилозі фрака теж був пришпилений орден з блакитною стрічкою через груди, я потупив очі, бо всі мені заздрили, і, як я помітив, найбільше за всіх метрдотель з готелю пана Шроубека, бо той орден мав би отримати саме він, і я, на його думку, мав би той орден віддати йому, бо йому лишалося