Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Запам’ятала я ту п’єсу з єдиної причини: там був божевільний, а всі твори, де були божевільні персонажі, чомусь намертво влипали в мою пам’ять, коли решта вивітрювалися.

— Але це важливе «так», — вів Кел. — Вона до того «так» ще повернеться наприкінці.

Я підвела голову й покосилася на ясно-синю таріль моря — ясно-синю таріль із брудною облямівкою. Велика опукла скеля, мов гострий кінець курячого яйця, стирчала з води за пару кілометрів від кам’янистого мису.

— Як вона хотіла його вбити? Чим? Я забула.

Я не забула. Я чудово пам’ятала, але хотіла почути, що скаже Кел.

— Морфіновим порошком.

— Як гадаєш, в Америці можливо дістати морфіновий порошок?

Кел на хвильку замислився, а тоді сказав:

— Навряд чи. Звучить занадто старомодно.

Я перекотилася на живіт і пильно пригледілася до краєвиду по інший бік, у напрямку Лінна. Склянисте марево бриніло над решітками грилів і розпеченим шосе, і крізь те марево, мов крізь завісу прозорої води, я роздивилася розпливчасті верхівки бензинових резервуарів, і фабричних димарів, і вишок, і мостів.

Знову перекотилася на спину й невимушено запитала:

— Якби ти вирішив накласти на себе руки, то як?

Схоже, Келові моє питання сподобалось.

— Я багато про це думав. Виніс би собі мізки кулею.

Я була розчарована. Це так по-чоловічому — стріляти в себе. Так би мені хтось і дав у руки пістолет, аякже. А якби й дав, я гадки не мала, в яку частину себе стріляти.

У газетах я читала купу новин про людей, які намагалися застрелитись, от тільки то прострілювали собі якийсь важливий нерв і довіку лишалися паралітиками, то цілили в обличчя з рушниці, але хірурги якимсь дивом встигали їх урятувати, якщо ті не помирали на місці.

Пістолети й рушниці — це дуже ризиковано.

— А з чого ти стрілявся б?

— З батькової рушниці. Він її тримає зарядженою. Просто зайшов би одного дня в його кабінет і, — тут Кел навів вказівний палець собі на скроню й комічно скривився, — клац!

Він широко розплющив очі й подивився на мене.

— А твій батько живе десь поблизу Бостона? — байдуже запитала я.

— Ні. В Клактон-он-Сі. Він англієць.

Джоді й Марк прибігли, тримаючись за руки. З них стікала вода, і вони струшували із себе краплі, мов двоє залюблених цуценят. Я відчула, що нас стало забагато, тож підвелася й удала, ніби позіхаю:

— Мабуть, піду поплаваю.

Джоді, Марк і Кел починали тиснути мені на нерви, мов дерев’яний глушник на струни фортепіано. Я боялася, що будь-якої миті втрачу контроль і почну патякати про те, як не можу читати, не можу писати і що я, можливо, єдина у світі людина, яка не спала місяць поспіль і не вмирає від виснаження.

Здавалося, мої нерви димлять, наче решітки грилів і розпечене сонцем шосе. Усе навколо — і пляж, і мис, і море, і скеля — тремтіло перед очима, мов театральний задник.

Цікаво, міркувала я, де та точка в просторі, у якій небесна синь стає чорнотою.

— Келе, ти теж піди поплавай, — Джоді грайливо підштовхнула його.

— О-о-ох, — застогнав Кел, ховаючи обличчя в рушнику. — Надто холодно.

Я пішла до води.

У ясному світлі безтінного полудня вода чомусь здавалася привітною та гостинною.

Я подумала, що смерть через утоплення є наймилосерднішою, а через спалення — найстрашнішою. Деякі з консервованих немовлят, яких мені показував Бадді, мали зябра. Так він казав. Саме проходили стадію, коли були зовсім як риби.

Дрібна хвиля, засмічена обгортками від цукерок, апельсиновими шкірками й водоростями, накрила мої стопи.

Я почула позаду шурхіт піску, і от уже Кел був поряд.

— Пливімо до тієї скелі, — я вказала рукою напрям.

— Здуріла? До неї кілометрів зо два.

— Такий ти плавець.

Кел узяв мене за лікоть і потягнув у воду. Коли було вже до пояса, він збив мене з ніг. Я різко випірнула, здійнявши бризки. Сіль пекла очі. Там, унизу, вода була зелена й напівпрозора, мов уламок кварцу.

Я попливла — різновидом собачого стилю, — не спускаючи очей зі скелі. Кел поволі плив кролем. Невдовзі він підвів голову з води і, тяжко дихаючи, заборсався на місці.

— Не допливу.

— Гаразд, повертайся.

Я вирішила, що можу заплисти так далеко, щоб не стало сил повернутися. Пливучи, слухала, як серцебиття нудним гуркотом відлунює у вухах.

Я є, я є, я є.

Того ранку я спробувала повіситися.

Узяла материн шовковий пояс від жовтого банного халата, щойно мати вийшла на роботу, а тоді, сидячи в бурштинових сутінках спальні, пов’язала пояс так, щоб вузол ковзав угору-вниз. Це забрало багато часу, бо вузли я в’язала кепсько й гадки не мала, який саме мені потрібен.

Тоді вирушила на пошуки чогось, до чого можна прив’язати зашморг.

Складність полягала в тому, що стелі в нас були геть непридатні. Низькі, гладенько потиньковані, білені. Жодного гака для люстри або дерев’яної балки. Як я шкодувала, що бабуся продала свій старий дім і переїхала до нас, а потім — до тітки Ліббі.

Бабусин дім зводили чітко за приписами дев’ятнадцятого століття, там були й високі стелі, і міцні свічкові люстри, і високі платтяні шафи з надійними поперечними вішаками, і горище, куди ніхто ніколи не лазив і де було повно скринь, папугових кліток, кравецьких манекенів і дахових балок завтовшки з корабельні щогли.

Але той будинок був старий, тож вона продала його, і я не знала більше нікого, хто має такий.

Розохочена швендянням із шовковим поясом на шиї, подібним на жовтий котячий хвіст, у марних пошуках місця, де його можна прилаштувати, я всілася на край материного ліжка й спробувала затягнути зашморг руками.

Але щоразу, коли він затягувався достатньо, щоб у вухах загуло і кров прилила до обличчя, мої руки слабшали й опускались, і я знову приходила в норму.

Тоді я зрозуміла, що моє тіло має в запасі купу хитрощів, як‑от певної миті змусити руки розімкнутися задля порятунку, раз у раз, хоча якби це було питанням лише моєї волі, я померла б умить.

Я просто мусила заскочити його зненацька, зібравши всю до останку волю, бо інакше воно б незчулось, як протримало б мене у своїй дурній клітці років п’ятдесят. А коли люди зрозуміли б, що я геть утратила розум, то рано чи пізно, незважаючи на обережність матері, вмовили б її здати мене в божевільню, де мене буцімто можуть вилікувати.

От тільки я була невиліковна.

Я купила кілька дешевих книжок із патопсихології та заходилася порівнювати свої симптоми з описаними у виданнях: звісно, усі мої симптоми свідчили про найбезнадійніші захворювання.

Окрім жовтої преси, я могла читати тільки книжки з патопсихології. Мовби лишилася вузька шпарина, щоб я встигла вивчити все про свою справу, аби завершити її як слід.

Після фіаско з повішенням я замислилися, чи не здатися все-таки лікарям, але тоді згадала про доктора Гордона і його приватний електрошоковий апарат. Якщо мене зачинять, то зможуть застосовувати його до мене безперервно.

А ще я подумала про матір і брата, і про друзів, які навідуватимуть мене зі сподіванням, що мені поліпшає. Візити рідшатимуть, а потім близькі втратять надію. Вони постарішають. Забудуть про мене.

Ще вони збідніють.

Спершу вони старатимуться дбати про мене щосили, тож спустять усі гроші на приватну клініку на