Під скляним ковпаком - Сілвія Плат
— Кажуть, ти від нас їдеш.
Я зрівнялася з Велері, яка йшла з групою пацієнток у супроводі медсестри.
— Тільки якщо лікарі дозволять. Завтра співбесіда.
Притоптаний сніг хрумтів під підошвами, звідусіль було чути мелодійний дзвін і дзюрчання — полуденне сонце розтоплювало бурульки й сніговий наст, що застигали надвечір.
Тіні з’юрблених чорних сосен здавалися лавандово-блакитними в яскравому сонячному світлі, і якийсь час я йшла поруч із Велері по знайомому лабіринту видлубаних у снігу стежок. Здавалося, лікарі, пацієнтки й медсестри, що рухалися сусідніми стежками, їхали на коліщатках, прихованих за сніговими заметами по пояс.
— Співбесіди! — пхикнула Велері. — Дурниці! Якщо вони хочуть тебе випустити, то випустять.
— Сподіваюся.
Перед «Капланом» я сказала «на все добре» спокійному, подібному на снігуркове обличчю Велері, за яким так мало могло відбуватися — доброго чи злого, — і пішла далі, видуваючи в пронизане сонцем повітря хмари білої пари. Останнім почутим від Велері був радісний вигук: «Щасти! Побачимось!»
«Радше ні», — відповіла я подумки.
Але я була не впевнена. Анітрохи не впевнена. Хіба могла я знати напевно, що колись — у коледжі, чи в Європі, чи деінде — мене не накриє знову скляним ковпаком, не замкне в задушливому спотвореному світі?
І хіба Бадді, коли стояв і дивився, як я працюю, не сказав, ніби з помсти за мою спроможність відкопати його машину:
— Цікаво, за кого ти тепер вийдеш.
— Що? — перепитала я, відкидаючи сніг на купу й кліпаючи в намаганні захистити очі від хмари гострих крижинок, що злітали з лопати.
— Цікаво, за кого ти тепер вийдеш, Естер. Після того, як побувала, — Бадді обвів рукою схил, сосни й похмурі завалені снігом будівлі, що випиналися з плавного ландшафту, — отут.
І я, звісно, не знала, хто візьме мене заміж після того, як я побувала там, де побувала. Я про це зовсім нічого не знала.
— Ірвіне, мені надійшов рахунок.
Я дзвонила з автомата в центральному вестибюлі головного корпусу клініки, тому говорила тихо. Спершу побоювалася, що мене підслуховує операторка за пультом, але вона перемикала дроти туди-сюди, навіть не глянувши на мене.
— Так, — відповів Ірвін.
— Це рахунок на двадцять доларів за невідкладну медичну допомогу певного вечора в грудні й за повторну консультацію через тиждень.
— Так, — сказав Ірвін.
— У лікарні кажуть, що переслали рахунок мені, бо за тим, що надіслали тобі, оплати не надходило.
— Добре, добре, вже виписую чек. Випишу їм порожній чек, — Ірвінів тон невловно змінився: — Коли ми побачимось?
— Тобі справді цікаво?
— Так, дуже.
— Ніколи, — відповіла я й рішуче клацнула слухавкою об важіль.
На мить я замислилася, чи Ірвін випише чек після такого, а тоді зрозуміла: звісно, випише, він же викладач математики, він не лишатиме слідів.
На душі стало легко й безтурботно.
Ірвінів голос нічого в мені не збурив.
Це вперше між нами відбулася розмова після того єдиного побачення, і я була майже впевнена, що й востаннє. Ірвін не мав жодної змоги зі мною зв’язатися, хіба що піти до квартири сестри Кеннеді, яка після смерті Джоан, імовірно, переїхала в невідомому напрямку.
Я була цілковито вільною.
Батьки Джоан запросили мене на похорон.
Я була однією з найближчих подруг Джоан, сказала мені місіс Ґіллінґ.
— Ви можете не йти, ви ж розумієте, — сказала мені доктор Нолан. — Ви завжди можете послатися на мене й відписати, що я не рекомендувала.
— Я поїду, — сказала я, і таки поїхала, і впродовж усієї скромної церемонії розмірковувала, що ж я насправді ховаю.
Біля вівтаря темніла труна на тлі сніжно-білих квітів — чорна тінь чогось, чого вже не було. Обличчя над лавами навколо мене здавалися парафіновими у світлі свічок, і через соснові гілки, що полишалися після Різдва, холодне повітря відгонило поховальним фіміамом.
Поряд зі мною, мов соковиті яблука, червоніли щоки Джоді, й то тут, то там я помічала обличчя дівчат із коледжу й нашого містечка, які теж знали Джоан. Діді й сестра Кеннеді схилили покриті хустками голови в першому ряду.
Потім за труною, і за квітами, і за обличчям священика, і обличчями присутніх я побачила хвилясті газони міського кладовища, заховані під снігом, із якого надгробки стирчали, мов бездимні димарі.
У замерзлій землі видовбають чорну яму два метри завглибшки. І та темрява з’єднається в шлюбі з цією темрявою, й особливий жовтавий ґрунт, характерний для нашої місцевості, заліпить собою рану в білій цілині, і наступна заметіль приховає всі докази новизни цієї могили.
Я глибоко вдихнула й прислухалася до свого хвалькуватого серця.
Я є, я є, я є.
Лікарі зібралися на щотижневу нараду — старі справи, нові справи, хто прибув, кого виписали, з ким співбесіда. Сліпо гортаючи подерте число «Нешинал Джіоґрефік» у лікарняній бібліотеці, я чекала на свою чергу.
Пацієнти в супроводі медсестер обходили забиті полиці, тихо перемовлялися з бібліотекаркою, теж випускницею цієї-таки психлікарні. Глянувши на неї — непримітну, короткозору, схожу на стару діву, — я міркувала, як їй відомо, що її звідси виписали і що вона, на відміну від своїх відвідувачів, була цілком здоровою.
— Не бійтеся, — казала мені доктор Нолан. — Там буду я, і знайомі вам лікарі, і ще деякі запрошені, і доктор Вайнінґ, головлікар, поставить вам кілька запитань, і тоді вас відпустять.
Та, незважаючи на запевнення доктора Нолан, я була перелякана до смерті.
Я сподівалася, що ближче до виписки почуватимусь упевненою й обізнаною в усьому, що мало випасти мені далі, — адже мене було «проаналізовано». Але замість відповідей були самі знаки питання.
Я раз по раз нетерпляче зиркала на двері нарадчої зали. Шви на панчохах у мене були рівні, туфлі — потріскані, однак начищені, а червоний вовняний костюм — пишний, як мої плани. Щось старе, щось нове…
Та я не виходила заміж. Мусить, думала я, існувати якийсь ритуал для тих, хто народжується вдруге — залатаний, на нових колесах, готовий до виходу на дорогу. Я намагалася вигадати щось на такий випадок, але доктор Нолан раптом опинилася поряд і торкнулася мого плеча.
— Ходімте, Естер.
Я підвелась і пішла за нею до відчинених дверей.
Зупинившись на порозі, щоби вдихнути, я побачила сивого лікаря, який розповідав мені про річки й поселенців у перший день, і мертвотне рябе від рубців обличчя міс Г’юї, й очі тих, хто, як мені здалось, ховалися тоді за лікарськими масками.
Ці очі, ці обличчя зійшлися на мені поглядами, і я, тримаючись за них, немов за чарівну нитку, ввійшла в залу.
Примітки
1
Джуліус і Етель Розенберґи — подружжя американських комуністів, яких засудили за шпигунство на користь Радянського Союзу до страти на електричному стільці. Вирок було виконано 19 червня 1953 року. — Тут і далі прим. перекл.
2
Ідеться про «Барбізон 63» у Верхньому Іст-Сайді на Мангеттені — один із перших великих готелів (1927 рік, 23 поверхи), призначених тільки для жінок, які приїжджали працювати у Нью-Йорк.
3
Коледж Кетрін Ґіббс — платний жіночий коледж із кількома філіями в північних штатах США,
