Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Я спостерігала, як постать матері меншає й меншає, аж доки зникає в будівлі, де сидить доктор Гордон. Потім спостерігала, як вона більшає й більшає, повертаючись до машини.

— І що там? — було помітно, що вона плакала.

Мати навіть не глянула на мене. Завела двигун.

Згодом, коли ми, немов глибоко під водою, пливли крізь прохолодну тінь під в’язами, вона сказала:

— Доктор Гордон каже, що тобі не поліпшало. Він вважає, що тобі потрібна шокова терапія в його приватній клініці у Волтоні.

Іскра зацікавленості спалахнула в голові, наче я прочитала страшний газетний заголовок про когось іншого.

— Він хоче, щоб я там жила?

— Ні, — відповіла мати, і в неї затремтіло підборіддя.

Я збагнула, що вона бреше.

— Кажи правду, або я з тобою ніколи не розмовлятиму, — сказала я.

— Хіба я хоч колись тобі брехала? — мати розридалася.

ІЗ КАРНИЗА НА СЬОМОМУ ПОВЕРСІ ЗНЯЛИ САМОГУБЦЯ!

— ——————————————————

Містер Джордж Поллуччі, який провів дві години на вузькому карнизі сьомого поверху над бетонним паркмайданчиком, прийняв допомогу сержанта Вілла Кілмартіна з відділку на Чарльз-стріт. Поліціант дістав чоловіка крізь сусіднє вікно й доправив у безпечне місце.

Я надірвала десятицентовий пакетик арахісу, який купила на частунок голубам, і скуштувала. На смак арахіс був мертвий, мов шмат старої кори.

Я піднесла газету ближче до очей, щоб краще розгледіти обличчя Джорджа Поллуччі — у спалахах фотокамер воно світилося, мов тритижневий місяць, на тлі цегляного муру й чорного неба. Я передчувала, що його обличчя — чи пак те, що на ньому написано, — має сповістити мені щось важливе.

Проте риси Джорджа Поллуччі, мов замулені стрімчаки, розпливалися то сильніше, що пильніше я придивлялася, і розсипалися на звичайнісіньке місиво темно-сірих, світло-сірих і помірно-сірих цяток.

Чорнильна пляма рядків під фото не повідомляла, як містер Поллуччі опинився на карнизі або що з ним зробив сержант Кілмартін, коли нарешті вмовив увійти у вікно.

Зі стрибанням із висоти найбільша прикрість у тому, що як помилишся з кількістю поверхів — можеш після удару об землю лишитися живим. Сім поверхів здалися мені цілком надійним варіантом.

Я склала газету й встромила її між брусів паркової лавки. Такі видання моя мати називала пліткарськими хроніками: самі лише вбивства, самогубства, побиття й грабунки, і з кожної шпальти визирає напівгола панянка, в якої груди вивалюються із затісної сукні, а ноги поставлено так, щоб було видно підв’язки панчіх.

Не розумію, чому ніколи доти не купувала таких газет. Тільки я їх і могла читати. Крихітні абзаци поміж фотографіями встигали скінчитися, перш ніж літери починали норовливо розбігатися навсібіч. Удома в нас бувала тільки «Крісчіан саєнс монітор» — з’являлася на порозі о п’ятій вечора щодня, крім неділі, і для її редакції самогубств, злочинів на статевому ґрунті й авіакатастроф ніби й не існувало на світі.

Величезний білий човен-лебідь із юрбою малих дітей наблизився до моєї лавки, тоді обминув зарослий чагарниками качиний острівець і поплив назад, під темну арку моста. Усе, що впадало мені в око, здавалося яскравим і безмежно дрібним.

Немов крізь замкову шпарину в дверях, які не можу відімкнути, я побачила себе й малого брата: крихітні, з вухатими повітряними кульками на нитках, ми залізали на борт лебедя й сперечалися за місце ближче до води, всуціль устеленої арахісовими лушпайками. У роті був смак чистоти і м’яти. Якщо ми добре поводилися на прийомі в зубного, мати водила нас покататися на лебеді.

Я обійшла Міський парк довкола — через міст, попід синьо-зеленими пам’ятниками, повз клумбу, що зображала американський прапор, повз головний вхід, де можна було за четвертак сфотографуватися в смугастій оранжево-білій кабінці, — і дорогою читала назви дерев.

Моя улюблениця — плакуча софора. Думаю, то мало би бути японське дерево. Вони там у Японії розумілися на печалі.

Самі себе патрали, коли щось ішло не так.

Я спробувала уявити, як вони це облаштовували. Треба було б мати неймовірно гострий ніж. Ні, певно, навіть два неймовірно гострі ножі. Отже, вони всідалися зі схрещеними ногами, у кожній руці по ножу. Тоді перехрещували руки так, щоб вістря ножа в лівій руці впиралося в правий бік, а вістря ножа в правій — у бік лівий. Треба було роздягнутися, щоб ножі не застрягали в одязі.

А тоді одним блискавичним рухом, щоб не лишалося часу на роздуми, вони встромляли ножі в себе й протинали ними два півкола — одне вгорі живота, друге внизу, — аж доки зійдеться коло. Тоді шкіра відвалювалася б, мов таріль, а нутрощі випадали б назовні — й вони вмирали б.

Відчайдушна сміливість потрібна, щоб так померти.

Біда в тому, що крові я не переносила.

Я вирішила залишитися в парку до ранку.

Зранку Додо Конвей мала відвезти нас із матір’ю у Волтон, і якщо я хотіла втекти, поки не стало запізно, був саме час. Я зазирнула в сумочку й налічила одну доларову купюру та сімдесят п’ять центів монетами — по десять, п’ять і одному центу.

Я не уявляла, скільки коштує квиток до Чикаго, і боялася потикатись у банк, щоб зняти всі свої заощадження, бо була впевнена, що доктор Гордон цілком міг попередити банківського клерка й наказати перехопити мене, якщо надумаю тікати[14].

На думку спав автостоп, однак я гадки не мала, котре з бостонських шосе вело до Чикаго. Визначити потрібний напрямок за мапою ніби й не складно, лишень у мене завжди виникали проблеми з напрямками, коли я опинялася десь посеред усього. Щоразу, коли я намагалася визначити, де схід, а де захід, неодмінно був полудень, або хмарилося, що неабияк ускладнювало завдання, або взагалі стояла глупа ніч, а із зірками й сузір’ями в мене було безнадійно, крім хіба Кассіопеї чи Великого воза, і цим я постійно розчаровувала Бадді Вілларда.

Я вирішила піти на автовокзал і дізнатися ціну квитка до Чикаго. Потім я могла би піти в банк і зняти рівно таку суму, що не викликало б серйозних підозр.

Але щойно я ввійшла крізь скляні двері в будівлю автовокзалу і почала роздивлятися барвисті туристичні буклети й розклади, як збагнула, що вже добряче по обіді, банк у моєму містечку скоро зачиниться, тож грошей я не матиму до завтра.

Тієї ж миті ожив гучномовець, заходившись оголошувати зупинки автобуса, що мав от‑от вирушити від платформи. Голос невиразно белькотів, як то буває, коли диктор ніби навмисне намагається тебе заплутати, аж раптом поміж шумів я почула знайому назву — як чисте ля в какофонії оркестру, що настроюється.

То була зупинка за два квартали від мого дому.

Я побігла надвір, у гарячий і запилюжений пізньолипневий надвечір, спітніла й сохлорота, наче перед складною співбесідою, і вскочила в червоний автобус, у якого вже торохкотів двигун.

Я заплатила водієві за проїзд, і двері безшумно зімкнулися в мене за спиною.

Розділ дванадцятий

Приватна клініка доктора Гордона увінчувала порослу травою верхівку пагорба, куди від брами вела довга й вузька дорога, вибілена перетертими на пісок мушлями. Обшиті жовтою вагонкою стіни великої будівлі, яку оперізувала відкрита веранда, привітно світилися в сонячних променях, однак на зеленій бані газону не було видно ні душі.

На шляху від брами нас із матір’ю діймала літня спека, і щойно ми дійшли, як за будівлею, звідкись просто з гущавини крони мідного бука, зацвірчала цикада, мов повітряна газонокосарка. Той звук лише увиразнив важку промовисту тишу.

Біля дверей нас