Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Якби мені стало розуму не їхати з цього містечка, я познайомилася б із цим охоронцем ще в школі, ми одружилися б, і зараз у нас був би цілий виводок дітей. Гарно було б жити біля моря з купою дітей, свиней і курей, ходити в тому, що моя бабуся називала купальними сукнями, і сидіти в якійсь кухні з яскравим лінолеумом, і мати товсті руки, й пити каву за кавою.

— Як потрапити в ту в’язницю?

— Отримати перепустку.

— Ні, як зробити, щоб туди посадили?

— А, — засміявся охоронець. — Треба вкрасти авто чи пограбувати крамницю.

— А вбивці там є?

— Ні, убивць відсилають у головну тюрму штату.

— А хто ще там сидить?

— Ну, першого зимового дня до нас везуть безхатьків із Бостона. Вони розбивають вітрину, їх забирають, і вони зимують у теплі з телевізором, купою харчів і баскетболом по вихідних.

— Як мило.

— Мило, коли воно до душі, — сказав охоронець.

Я попрощалася й пішла, лише раз глянувши назад. Охоронець так і стояв на порозі будки, а коли я озирнулася, відсалютував на прощання.

Колода піді мною була свинцево важкою й відгонила дьогтем. З-під пагорба, над яким височів масивний сірий циліндр водонапірної вежі, тягнулася в море, заокруглюючись, піщана коса. Під час високих припливів вона повністю зникала під водою.

Я добре пам’ятала ту косу. В її серпоподібному вигині утворювалася захищена гавань для незвичних молюсків, яких не було більше ніде вздовж пляжу.

Мушлі в них були товсті й гладенькі, завбільшки з подушечку долоні під великим пальцем, зазвичай білі, хоча траплялися рожеві й персикові. Подібні на черепашки невеликих морських равликів.

— Мамусю, та дівчина досі там сидить.

Я ліниво підвела погляд і побачила малу замащену вогким піском дитину, яку відтягувала від води худорлява птахоока жінка в червоних шортах і біло-червоному бюстгальтері в горошок.

Я не розрахувала, що влітку на пляжі буде повно відпочивальників. За десять років моєї відсутності на пласких пісках Пойнта тут і там повиростали, мов знахабнілі гриби, чепурні блакитні, рожеві й блідо-зелені хижки, а в небі сріблясті аероплани й сигароподібні дирижаблі поступилися реактивним літакам, що, гучно злітаючи з аеродрому по той бік затоки, проносилися над дахами.

На пляжі я була єдиною дівчиною в спідниці й на високих підборах, тож, певно, помітно виділялася. Невдовзі я зняла лаковані туфлі, бо вони нещадно провалювалися в пісок. Приємно було уявляти, як вони самотньо стоятимуть на сріблястій колоді й, наче компас моєї душі, вказуватимуть носачками на море, коли я помру.

Я намацала в сумочці коробочку з лезами.

А тоді усвідомила, яка ж я дурепа. Леза в мене були, а гарячої ванни не було.

Я подумала, чи не зняти кімнату. Мусять бути серед цих курортних будівель якісь пансіони. Але в мене не було багажу. Це підозріло. Крім того, в пансіонах мешканці постійно хочуть скористатися ванною. Навряд чи я встигну все зробити й залізти у ванну, перш ніж хтось загрюкає в двері.

Мартини в самому кінці коси чалапали, мов на дерев’яних ходулях, і нявкали по-котячому. А потім здійнялися з місця одне за одним і, скрикуючи, закружляли в мене над головою.

— Чуєте, леді, ви б там не сиділи, скоро приплив.

Малий хлопець сидів навпочіпки за кілька кроків від мене. Він підібрав круглий фіолетовий камінчик і запустив його понад водою. Вода, гучно хлюпнувши, проковтнула його. Хлопчик порився в кишенях, і я почула, як камінці забрязкотіли, ніби монети.

Хлопчик запустив плаский камінець жабкою понад блідо-зеленим плесом, той підстрибнув сім разів, перш ніж зник у воді.

— Чому не йдеш додому?

Малий запустив ще один камінець, важчий.

— Не хочу.

— Тебе мати шукає.

— Не шукає, — він відповів схвильовано.

— Якщо підеш додому, дам тобі цукерку.

Хлопчик нерішуче посунувся до мене.

— Яку?

Однак я й не дивлячись знала, що в моїй сумочці є хіба що арахісові лушпайки.

— Дам тобі грошей на цукерку.

— Ар-ту-ре!

З-за коси й справді вийшла жінка. Підковзуючись, вона явно лаялася собі під ніс, бо між дзвінкими владними вигуками її губи рухалися вгору-вниз.

— Ар-ту-ре!

Вона приклала долоню дашком до чола, наче це мало допомогти розгледіти нас у поволі загуслих сутінках.

Я відчувала, як із наближенням матері танула хлопчикова цікавість до мене. Він почав удавати, ніби не бачить мене. Покопав камінці, мовби щось під ними шукаючи, і пішов собі.

Я здригнулася.

Каміння, мертве й холодне, лежало під моїми босими стопами. Я вже затужила за чорними туфлями, які лишилися на пляжі. Хвиля відсахнулася від мене, мов рука, а тоді наблизилась і торкнулася моєї стопи.

Здавалося, сморід виринає аж із морського дна, де білі сліпі рибини самі освітлюють собі шлях крізь одвічний крижаний холод. Я уявляла акулячі зуби й китові слухові кістки, що надгробками лежать на дні.

Я вичікувала, наче море могло прийняти рішення за мене.

Друга хвиля розлилася довкола моїх ніг, оторочена білою піною, і озноб пронизав мене до кісток смертельним болем.

Моя плоть здригнулася в нападі боягузтва від думки про таку смерть.

Я взяла сумочку й пішла холодним камінням до місця, де туфлі чатували в бузковому вечірньому присмерку.

Розділ тринадцятий

— Звісно, мати його вбила.

Я дивилася на рот хлопця, з яким мене звела Джоді. Губи товсті й рожеві, під пасмом шовкового білявого волосся вмостилося дитяче личко. Його звали Кел, і я розуміла, що це зменшувальна форма якогось імені, але гадки не мала, якого саме, крім хіба Каліфорнії.

— Чому ти такий упевнений, що вона його таки вбила?

Кел мав бути дуже розумним, і Джоді казала по телефону, що він симпатичний і мені сподобається. Цікаво, чи вподобала б я його, якби була такою, як раніше.

Напевно ніяк не дізнатися.

— Ну, спершу вона каже «ні-ні-ні», а потім каже «так».

— Але ж потім знову каже «ні».

Ми з Келом лежали пліч-о-пліч на смугастому оранжево-зеленому рушнику посеред брудного пляжу через болото від Лінна. Джоді й Марк — хлопець, за яким її було закріплено, — пішли плавати. Кел не хотів плавати, він хотів розмовляти, і ми сперечалися про ту п’єсу, де юнак дізнається, що дістав хворобу мозку з милості батька, який плутався з гулящими жінками, і зрештою його мозок, який поволі розм’якшувався, вимикається остаточно, і мати вагається, вбити його чи ні.

Я підозрювала, що моя мати подзвонила Джоді й виблагала покликати мене кудись, аби я не сиділа днями в напівтемній кімнаті. Спершу я не хотіла йти, бо думала, що Джоді помітить зміни в моїй поведінці й будь-хто з першого погляду зрозуміє, що мені бракує клепки.

Але, поки ми їхали на північ, а потім на схід, Джоді жартувала, і сміялась, і безупинно базікала, і була не проти, щоб я лише час од часу вставляла «ого», чи «божечки», чи «бути не може».

Ми смажили сосиски на пляжних грилях, і я, уважно спостерігаючи за Джоді, Марком і Келом, спромоглася просмажити свою точно як слід, щоб не підгоріла, і не впустити у вогонь — а цього я дуже боялася. Потім, коли ніхто не дивився, я поховала її в піску.

Коли ми