Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Крізь заднє вікно швидкої я бачила, як знайомі вулиці одна за одною віддаляються в по-літньому зелену далечінь. По один бік від мене сиділа мати, по інший — брат.

Я вдавала, ніби не розумію, чому мене переводять із лікарні нашого містечка у велику міську, — щоби почути, що вони скажуть.

— Тебе хочуть покласти у спецвідділення, — пояснила мати. — У нашій лікарні такого відділення немає.

— Але мені там подобалося.

Мати напружено стиснула губи.

— То треба було поводитись чемно.

— Тобто?

— Не треба було розбивати дзеркало. Може, тоді тебе лишили б.

Але, звісно, річ була аж ніяк не в розбитому дзеркалі.

Я сиділа в ліжку, до підборіддя закутана в ковдру.

— Чому не можна підвестись? Я не хвора.

— Обхід, — сказала медсестра. — Встати можна буде після обходу.

Вона смикнула завісу на ширмі між ліжками і явила мені сусідку — товсту молоду італійку.

На італійчиній голові громадилися важкою масою тугі чорні кучерики, що здіймалися над чолом у величезний помпадур і каскадом спадали на спину. З кожним рухом волосяна маса шаруділа, мов нарізаний шорсткий папір.

Жінка глянула на мене й гигикнула.

— Ти чого тут?

Відповіді вона не чекала:

— Я тут через свою франко-канадську свекруху, — вона знову гигикнула. — Мій чоловік знає, що я її бачити не можу, а все одно дозволив їй приїжджати й жити в нас, і от вона приїхала, і в мене язик сам висолопився, не знаю, чого, і сховати я його не могла. Вони мені викликали швидку, і от я тут, — вона притишила голос, — серед психів.

А тоді вона запитала:

— А з тобою що?

Я повністю обернулася до неї обличчям і глянула зелено-фіолетовим оком.

— Я намагалася себе вбити.

Якийсь час жінка тупо дивилася на мене. Тоді поспіхом схопила з тумбочки кіножурнал і вдала, ніби читає.

Двері навпроти мого ліжка розчахнулися, і в палату ввалився цілий загін юних дівчат і хлопців у білих халатах, а з ними — старший сивий чоловік. Усі вони радісно й штучно всміхалися. Стали півколом у ногах мого ліжка.

— Міс Ґрінвуд, як ви нині почуваєтесь?

Я намагалася визначити, хто з них до мене звернувся. Ненавиджу промовляти до групи людей. Коли доводиться промовляти до групи людей, зазвичай я просто обираю когось одного і до нього говорю, хоча постійно здається, ніби решта позирають на мене, доки я на них не зважаю. А ще ненавиджу, коли бадьоро запитують про самопочуття, знаючи, що я почуваюся просто жахливо, але очікуючи відповіді «Добре».

— Паршиво почуваюся.

— Паршиво. Гм, — сказав хтось із них, і один із хлопців сховав усмішку в комір, нахиливши голову. Хтось гучно записував щось у нотатник. А тоді хтось жалобно витягнув лице й запитав:

— А чому вам паршиво?

Я подумала, що хтось із цих розумників і розумничок цілком може виявитися приятелем чи приятелькою Бадді Вілларда. Вони знали, що я з ним зналася, тож їм було цікаво на мене глянути, щоби потім пліткувати про мене між собою. Мені хотілось опинитися там, де мене не знайшла б жодна людина, яка мене знає.

— Я не можу спати…

Мене перервали:

— Але сестра каже, що вночі ви спали.

Я оглянула півколо нахабних незнайомих облич.

— Я не можу читати, — підвищила голос. — Я не можу їсти.

І раптом усвідомила, що відтоді, як мене сюди привезли, я їла як навіжена.

Люди з групи відвернулися від мене й напівпошепки забурмотіли поміж собою. Зрештою сивий чоловік ступив уперед.

— Дякую, міс Ґрінвуд. Один зі штатних лікарів негайно вас огляне.

Тоді група пересунулася до італійчиного ліжка.

— А ви як нині почуваєтесь, місіс… — запитав хтось із них, і я не розчула прізвища, тільки запам’ятала, що воно було довге й там було багато літер «л», щось на зразок «Томолілло».

Місіс Томолілло гигикнула:

— Ой, та все гаразд, лікарю. Добре почуваюсь.

А тоді вона нишком прошепотіла щось, чого я не могла почути. Один чи двоє озирнулися на мене. Тоді хтось із них сказав: «Гаразд, місіс Томолілло», — а хтось зробив крок у мій бік і потягнув за білу завісу, розділивши наші ліжка білою стіною.

Я сиділа на одній із дерев’яних лавок у квадраті газону між чотирьох цегляних стін лікарні. Мати сиділа на іншому кінці, вбрана в ту свою лілійну сукню. Вона зіперла голову на руку, вказівний палець торкався щоки, а великий тримав підборіддя.

Місіс Томолілло сиділа на сусідній лавці в товаристві чорнявих італійських реготунів. Щоразу, коли мати рухалася, місіс Томолілло повторювала її рухи. Тепер італійка мрійливо схилила голову набік і підперла її рукою: вклала підборіддя на великий палець, а щоку — на вказівний.

— Не ворушись, — тихо сказала я матері. — Та жінка за тобою повторює.

Мати озирнулась, але місіс Томолілло вмить склала свої товсті білі руки на стегна й перевела радісний погляд на друзів.

— Нащо ти так, вона ж навіть не помічає нас.

Та варто було матері обернутися до мене, як місіс Томолілло склала пучки пальців докупи так само, як мати, супроводивши це знущально-презирливим поглядом.

Газон білів лікарськими халатами.

Щоразу, коли ми з матір’ю виходили посидіти у вузькому конусі сонячних променів, що пробивалися між високих цегляних стін, лікарі підходили до мене й називалися: «Я доктор Такий-і-Такий, а я доктор Такий-і-Сякий».

Дехто з них були замолоді як на справжніх лікарів, а один мав дурнувате прізвище, яке звучало на кшталт «доктор Сифіліс», тож я почала звертати увагу на підозрілі вигадані прізвища, і невдовзі, звісно, темноволосий юнак, схожий на доктора Гордона, за винятком хіба темної шкіри скрізь, де в доктора Гордона шкіра була біла, підійшов і сказав: «Я доктор Панкреатітіс», — і потиснув мені руку.

Назвавшись, лікарі ставали так, щоб добре мене чути, от лишень я не могла донести до матері, що вони записують за нами кожне слово, так, аби вони не почули, тож я нахилилася й прошепотіла це їй на вухо.

Мати різко відсахнулася.

— Ох, Естер, чому ти не хочеш піти їм назустріч? Вони кажуть, ти не хочеш іти назустріч. Кажуть, ти не хочеш говорити з жодним лікарем і нічого не робиш на заняттях із діяльнісної терапії…

— Мені треба звідси вибратися, — сказала я впевнено. — І тоді зі мною все буде добре. Ти мене сюди привезла. Ти мене й забери.

Я сподівалася, що, коли вдасться переконати матір забрати мене з лікарні, можна буде якось натиснути на її жалість, як той хлопець із хворобою мозку в п’єсі, і підвести до правильного розв’язання моєї проблеми.

Несподівано для мене мати відповіла:

— Гаразд, я спробую забрати тебе звідси, навіть якщо доведеться перевести тебе в краще місце. Але якщо вже я старатимусь тебе витягнути, — тут вона поклала долоню мені на коліно, — то ти, може, пообіцяй поводитися добре?

Я розвернулася й подивилася просто на доктора Сифіліса, який стояв поруч і писав щось у маленькому, майже невидимому нотатнику.

— Обіцяю, — сказала я гучно й виразно.

Чорношкірий закотив у їдальню візок з обідом для пацієнток. Психіатричне відділення було крихітне: два коридори, що