Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

— Будь ласка, зачекайте у вітальні. Доктор Гордон скоренько до вас вийде.

Найбільше мене бентежило, що все в цій будівлі здавалося цілком нормальним, хоча я напевно знала: божевільних тут напхано аж під дах. На вікнах, які я встигла побачити, не було ґрат, я не чула нічого лячного чи бодай тривожного. Сонячне світло рівними смугами вкладалося на зачовгані, проте м’які червоні килими, і запах свіжоскошеної трави підсолоджував повітря.

Я зупинилася на порозі вітальні.

На хвильку здалося, ніби переді мною — точна копія вітальні пансіону на одному з островів біля Мену, де я колись бувала. Засклені двері прочинялися в сліпучо-білу кімнату, вдалині виднів рояль, люди в легкому одязі розсілися обабіч гральних столів і в кривеньких плетених кріслах — видовище, яке нерідко трапляється на виснажених відпочивальниками морських курортах.

Раптом я збагнула, що жодне з тих людей не рухається.

Я придивилася, шукаючи в заціпенілих позах хоч якоїсь підказки. Вирізнила чоловіків і жінок, дівчат і хлопців приблизно мого віку, однак усі їхні обличчя були певною мірою однорідними — наче їх надовго поскладали на полиці чимдалі від світла й припорошили тонким шаром дрібного блідого пилу.

Потім я помітила, що насправді дехто ворушиться, але якось по-пташиному куцо — тому я й не розгледіла рухів одразу.

Сіролиций чоловік перелічував карти в колоді: одна, дві, три, чотири… Я думала, просто перевіряє, чи повна колода йому дісталася, однак, щойно закінчивши, він почав лік наново. Поряд із ним товста жіночка бавилася з дерев’яними намистинами, нанизаними на волосінь. Вона зсувала всі намистини на один бік. А потім — цок-цок-цок, вони одна по одній сповзали на інший.

За роялем юна дівчина гортала ноти, а коли помітила, що я спостерігаю, роздратовано втягнула голову в плечі й розірвала стос аркушів навпіл.

Мати торкнулася моєї руки, і я пішла за нею.

Не зронивши ні слова, ми сіли на збиту грудками канапу, яка рипіла щоразу, коли хтось із нас посувався.

Тоді мій погляд ковзнув понад головами людей у вітальні до зелені за прозорими фіранками, і я почулася, мовби сиджу у вітрині гігантського універмагу. Постаті довкола були вже не людьми, а магазинними манекенами, пофарбованими в людей і розсадженими так, щоб удавати життя.

Я піднімалася сходами вслід за темним піджаком доктора Гордона.

Унизу, в коридорі, я намагалася випитати в нього, як це — шокова терапія, але слова кудись поділися, варто було розтулити рота, і тільки мої очі широко розплющились і витріщилися на знайоме усміхнене обличчя, що пливло переді мною в просторі, мов таця запевнень і гарантій.

Нагорі гранатовий килим закінчився. Тепер голий коричневий лінолеум вкривав підлогу коридору, що вів кудись углиб поміж зачинених білих дверей. Ідучи за доктором Гордоном, я почула, як десь далеко відчинилися двері й кричала якась жінка.

Тієї ж миті з-за рогу перед нами вискочила медсестра, а з нею й жінка в блакитному халаті, з розтріпаним волоссям до пояса. Доктор Гордон відступив назад, і я притислася спиною до стіни.

Коли жінку тягли повз мене, вона махала руками, намагалася вирватися з лабетів медсестри й повторювала: «Я вистрибну з вікна, я вистрибну з вікна, я вистрибну з вікна».

Кремезна, м’язиста медсестра в заляпаній уніформі глянула на мене з-за товстезних подвійних круглих окулярів чотирма зизими очами. Я намагалася зрозуміти, котра пара очей справжня, а котра ні, й котре око зі справжньої пари косить, а котре ні, аж тут вона насунулася до мого обличчя і, розплившись у змовницькому вишкірі, просичала, мовби в спробі мене підбадьорити: «Вона думає, що вистрибне з вікна, але в неї не вийде вистрибнути з вікна, бо всі вікна заґратовані!»

І коли доктор Гордон завів мене в кімнату з голими стінами в дальньому крилі будинку, я побачила, що вікна там справді заґратовані, а двері кімнати, і двері комори, і шухлядки бюро, і все, що могло відчинятися й зачинятися, мало в собі замкові шпарини, аби його можна було замкнути.

Я вляглася на кушетку.

Зизоока медсестра повернулася. Вона розщібнула мій годинник і поклала собі в кишеню. Тоді заходилася вишукувати шпильки в моєму волоссі.

Доктор Гордон відімкнув комору. Витягнув столик на коліщатах і закотив мені за голову. На тому столі був якийсь апарат. Медсестра почала мастити мені скроні смердючим жиром.

Коли вона нахилилася, щоб дотягтися до скроні з боку стіни, її великі груди накрили мене хмарою чи то пухкою подушкою. Її плоть злегка відгонила чимсь лікарняним.

— Не хвилюйтеся, — сказала медсестра, вишкірившись. — Усі спершу до смерті лякаються.

Я спробувала всміхнутись у відповідь, але шкіра обличчя задубіла, мов пергаментна.

Доктор Гордон прилаштовував мені до скронь металеві пластинки. Ремінь, що втримував їх на місці, боляче врізався в чоло. Мені дали закусити дріт.

Я міцно заплющила очі.

На мить запала тиша, немов усе довкола затамувало подих.

А тоді щось зійшло на мене й струснуло так, наче небо впало на землю. Вжжжжжжж — дзижчало воно, і повітря тріскотіло синіми блискітками, і кожен спалах судомив мене так сильно, що, здавалося, всі кістки зараз тріснуть і сік порсне з мого тіла, мов із розітнутого стебла.

Я спробувала пригадати, що такого страшного накоїла за життя.

Я сиділа в плетеному кріслі й тримала високу склянку з томатним соком. Годинник повернувся на зап’ясток, але виглядав чужорідно. Потім я збагнула, що його застебнули навпаки. Я відчувала, що шпильки у волоссі сиділи якось незвично.

— Як ви почуваєтесь?

Із глибин пам’яті виринув наш старий торшер — одна з небагатьох реліквій, що лишилися від батькового кабінету. У торшера була висока металева нога, на якій трималося дзвоноподібне мідне ложе з лампочкою всередині, а від нього тягнувся вниз до розетки подертий тигрячо-смугастий шнур.

Якось я вирішила пересунути той торшер від материного боку ліжка до свого письмового столу на іншому боці кімнати. Шнура мало б вистачити, тож я вирішила його не вимикати. Я міцно взялася обіруч за волохатий шнур і лампу.

І тоді з лампи щось вистрибнуло, блимнуло синім спалахом і затрусило мною, аж зуби зацокотіли, я намагалася відсмикнути руки, але вони мов прилипли, і я заверещала, чи то вереск вирвало з мого горла, бо я не впізнала власного голосу, хоч і чула, як він звився й затремтів у повітрі, наче силоміць знетілений дух.

А тоді мої руки віднялися від торшера, і я впала спиною на материне ліжко. Крихітна оторочена чорним ранка, немов слід від олівця, темніла посередині правої долоні.

— Як ви почуваєтесь?

— Добре.

То була неправда. Я почувалася жахливо.

— В якому коледжі ви вчилися, нагадайте?

Я відповіла.

— О! — обличчя доктора Гордона поволі освітила майже щаслива усмішка. — Там була жіноча військова база, правда? Під час війни.

Кісточки материних пальців були такі білі, наче за годину очікування з них зійшла шкіра. Мати глянула повз мене на доктора Гордона, і той, певно, кивнув або всміхнувся, бо її обличчя враз розслабилося.

— Ще кілька сеансів електросудомної терапії, місіс Ґрінвуд, — почула я голос доктора Гордона, — і ви, гадаю, помітите дивовижне покращення.

Та дівчина досі сиділа за роялем, і пошматовані нотні аркуші мертвим птахом спочивали біля її ніг. Вона тупо дивилася на