Гордієві жінки - Жанна Куява
– Можна спробувати, – підхопила Лія.
– Один мак у волоссі – один кавалер у ногах, два маки – два кавалери. Ліє, ти скільки начепиш? Бо я – мінімум із десять! – розсміялася Мія.
– Міє, коли ти врешті посерйознішаєш? – і собі, розсміявшись, запитала Софія.
– А нащо? – відповіла на те близнючка. – Серйозність старить! – ще голосніше заляскотала Мія.
– Міє, самолюбність – не центр обертання емоцій людини, – відреагувала на той сміх поміркована Софія. – Як бджола ніколи не крутиться над однією квіткою, так і людина, маючи купу емоцій, може втішатися різними відчуттями.
– Не думаю, що я самолюбка, – відказала вже без заливчастого реготу Мія. – Просто… Часом корисно за щось себе нарешті полюбити, – примовкла, звівши плечима й прикусивши губу. Не хотіла, щоб хтось їй ненароком дотнув, що якраз у цей період часу вона знову змінила навчальний профіль: ще не так давно на кравчиню ходила вчитися, але перехотіла, то тепер професійною фотографинею вкотре надумала стати.
Тож за хвильку…
– Ти, до речі, там, у свекрів, теж себе люби, ображати не давай, – додала Мія.
– Добре, – погладила Софія сестру по плечу.
– Ліє, а ти чого мовчиш? – запальна й вертлява Мія переключилася на сестру-близнючку.
Лія, котра завжди поводилася спокійно й небалакуче, цілковито відрізнялася вдачею від своєї «дзеркальної» сестри, і тепер була тихомирною.
– Софіє, а коли ти відчула близькість із Семеном? – мовила нарешті, задумливості не втрачаючи. – Коли ти відчула, що він – твоя пара?
– Коли зрозуміла, що він мене чує, – відповіла Софія. – Коли побачила, що на сказане мною він небайдуже реагує…
Весілля було в розпалі. Софія із Семеном не виказували перед гостями особливих емоцій, за них це робили їхні очі. Видно було й здалеку, що ці двоє кохають одне одного і все у них надалі має скластися якнайліпше. Цього бажали молодятам гості й батьки молодого, які так ревно навідували отой улюблений тепер уже і їхньою невісткою храм. Але в житті, про що не повідали сестрам Маковій їхні родителі-вихователі, не все залежить тільки від двох, хай навіть щиро люблячих людей.
Ще перед освідченням Семен зізнався:
– Я тому уникав тебе Софіє, бо боявся…
– Чого саме, Семене?
– Що зроблю тебе нещасливою.
– Як то?
– Ти заслуговуєш на найкраще!
– Як і ти.
– Зі мною тобі так не буде.
– Чого то?
– Бо так мені судилося…
– Як «так»?
– Мати поганих настроювачів.
– Про кого ти?
– Про своїх найближчих…
– Ти називаєш поганими своїх рідних, хіба то добре?
– Ні.
– То нащо це робиш?
– Бо так є.
– Як «так»?
– Вони ненавидять мене.
– Не може бути.
– Але то правда.
Вона принишкла.
І він затих.
За трохи:
– Софіє, вони зненавидять і тебе, – подивився на неї, аж, здавалося, зараз заплаче.
Вона зирнула на нього:
– Хіба то може змінити щось між мною і тобою? – пройняла рішучістю.
– Ти не заслуговуєш на таке, – далі засумнівався він.
– Я до цього готова, – не засумнівалася тим часом вона.
– Невже… ти вийдеш за мене?
– Так. І тільки так.
І от минув майже рік після сказаного. Все, що про цей період могла сказати Софія, то це – не думай про зміни, змінюй усе сам; не зміниться хтось, окрім тебе самого.
Нелюбов нових родичів, про яку попереджав Семен, новоспечена невістка відчула вже найпершого дня, котрий зустрічала в чоловіковому домі. Вранці, повернувшись із служби, свекруха зі свекром та донькою Олею гарно поснідали, а молоде подружжя до столу не покликали. Коли Семен із Софією з’явилися на кухні, мати Віра холодним тоном зауважила:
– Я випорожнила верхню полицю в холодильнику, може бути вашою, морозилка забита, місця зараз нема… Тут можете ставити каву-чай, – відкрила настінну шафу з куцою нішею, – ця полиця – для ваших тарілок і каструль, тут трохи круп можна поставити, – двічі тицьнула пальцем на нижні, неохайно заставлені посудом і харчами, тумбочки. – Нашого шоб не брали, бо в самих нічо’ нема, – грізно додала.
Софія, стоячи у дверях, звернула увагу на свекрушину кістляву худину, що просвічувалася з-під ситцевого квітчастого безрукавого халату. Руки жінки були оголені аж до плечей, тож зморшкувата й надміру обвисла шкіра раз по раз стрясалася, скидаючись на валуни недоладних старомодних віконних гардин, довгі пальці з обламаним, нерівним і брудним «манікюром» викликали відразу. Вона була невисокою, зі скривленою спиною, великими плоскими ступнями і білим-білим, подекуди з жовтавим відтінком, як у прокислої сметани, волоссям. Довге лице, довгий гострий ніс, тонкі губи, запалі сухі щоки. Софія подумала: ніщо так, як злість, не псує обличчя жінки. У храмі мама Віра виглядає абсолютно інакшою – милою, покірною, ледь не святою…
Батько Віталій, плечистий, лисуватий, доволі приємний на вигляд чоловічок у діркуватій майці й таких же латаних-перелатаних спортивних штанях, весь цей час мовчки сидів за прибраним від спорожнілих тарілок столом. А тільки-но встав і взяв до рук пачку з соняшниковим насінням, жінка вихопила її, крикнувши:
– Ти шо, здурів?! Ми ж причастилися! Ще не хватало, щоб плюнув, не дай Бог!
– Тьху, я й забув, – відказав чоловік. І отримав від жінки добру порцію верескливих нарікань за оте «тьху» після причастя.
З Олиної кімнати донеслося якраз: «А я сяду в кабриолет и уеду куда-нибудь».
Свекри не те що не любили конкретно тільки сина й невістку – вони взагалі не любили людей. Так виснувала Софія, поживши в родичів перші місяці, котрі, певна річ, були тяжкими. Кожний наступний день видавався їй ще нестерпнішим за попередній. Найбільше переймали нарікання батьків на Семена, що, мовляв, життя чоловічисько прожив, а житла не нажив. Не так, як вони, його високоосвічені й трудолюбиві батьки, які інженерами на заводі всенький вік протрудилися, пенсію собі заробили, «кутка» збудували, а син, як на те, вродився-вдався справжнім невдахою.
Щоправда, як зауважила згодом Софія, послухавши свекрів, зокрема свекруху, то такі невдахи оточували їх зусібіч.
Семен насправді не міг аж так набриднути батькам, – також міркувала Софія, – бо вже чимало пожив сам. Через постійні домашні сварки і скандали спершу втік у монастир послушником, потім пішов учитися на священика, а врешті був читцем то в одному храмі, то в іншому. Змінював церкви, бо йшли роки, настоятелі пропонували йому одружитися, прийняти священицький сан і проводити служби вже як священику або диякону, але в Семена з дівчатами не складалося. Він так нажився зі скандальною матір’ю, що всі жінки асоціювалися йому тільки з нею. У храми приходили молоді хлопці одразу після семінарій, статні, вродливі, голосисті, «справжня окраса церков», і несміливий сорокалітній Семен урешті наважився повернутися додому, аби спробувати одружитися й стати дияконом.
