Згадай мене - Уляна Пас

- Замерзла? - цікавиться хлопець, щойно опиняюся всередині. Він вмикає обігрів на повну, тому вже через хвилину не чутно цокання зубів. 

- Шалено, - тихо відповідаю. 

Спочатку їдемо мовчки, і я не можу змусити себе розпочати розмову першою. Але у Роми, здається, своя думка з цього приводу. І мовчати він не збирається.

- Я бачив тебе сьогодні біля басейну. Дякую, що прийшла, - кидає у мій бік швидкий погляд і чекає, коли я хоч щось відповім. 

- Я хвилювалася, - кажу чесно, хоч і не можу знайти в собі сили поглянути на хлопця. - Здається, ти мав рацію - все добре з твоєю головою. Тепер я спокійна. 

- Отже, на мої тренування ти більше не прийдеш? - питає так серйозно, що я навіть гублюся. 

- Якщо хочеш, то прийду, - знизую плечима. 

- Хочу, - швидко відповідає. 

Мені кортить сказати, що у нього і так є віддана фанатка - Аня, але доводиться прикусити язика, щоб ці слова не вилетіли з рота. Не факт, що ми знову не посваримося, коли розмова зайде про неї, а сваритися мені зовсім не хочеться. 

- Тоді прийду, - кажу стримано. Мені навіть здається, що Рома видихає якось полегшено. 

Виявляється, що змагання вже цієї суботи і часу на підготовку не так багато. Ромі доведеться пропускати пари, але він готовий до цього, лиш би виграти і здобути кубок. 

- Бувай, Ді! - кричить мені вслід, коли розходимося по своїх домівках. 

- Бувай! - навіть рукою на прощання махаю. 

- Завтра разом в універ поїдемо. Ти не проти? - питає, а у мене миттєво з'являється усмішка на обличчі. 

- Звісно, ні, - миттєво відповідаю. 

Я засинаю практично одразу, щойно голова торкається подушки. Вже не можу дочекатися, коли настане ранок і ми знову зустрінемося. Тільки от не все було так прекрасно, коли наступного ранку мене розбудила мама.

- Люба, тебе там Рома на вулиці чекає. Ти чому ще в ліжку? 

Не з першого разу вдається розліпити повіки, а ще шалено болить голова і ломить все тіло. Мама також помічає, що зі мною не все добре, й одразу прикладає прохолодну долоню до мого чола.

- Захворіла, - констатує факт. - Піду скажу Ромі, щоб їхав без тебе, заодно й ліки принесу. 

Мама залишає мене в кімнаті, і вже через десять секунд я знову починаю засинати. Вже давно мені не було так погано. Напевно, краще просто відключитися, щоб не відчувати все це. 

Тільки от заснути не вдається, тому що двері у кімнату знову відчиняться, і на порозі з'являється… Рома!

- Ти що тут робиш? - навіть про сонливість забуваю і різко сідаю. Ховаю обличчя під ковдру і тільки очі залишаю, щоб бачити хлопця.

- Твоя мама сказала, що ти захворіла, - Рома серйозно витріщається на мене, а я почуваюся шалено ніяково. Навіть думати не хочу про те, як зараз виглядаю. 

- Захворіла, - бурчу. - Саме тому тобі не варто тут знаходитися. У тебе ж змагання! Також хочеш валятися у ліжку? 

- І що ти мені пропонуєш? - хмуриться хлопець. - Вдавати, що все чудово і просто забути про тебе? 

Ого! Здається, хтось тут реально хвилюється! Навіть мій жахливий стан відходить на другий план, коли бачу щире хвилювання у погляді Роми. 

- Ну чому ж забути? Можеш підтримувати мене через телефон, - пропоную ідею. - Тільки-но мені стане краще, ми побачимось. Але зараз тобі дійсно треба триматися на відстані. Я не пробачу собі, якщо через мене ти не зможеш взяти участь в змаганнях. 

- Ну, добре, - видно, що Ромі не сильно подобається моя ідея, але він таки погоджується. Попрощавшись, залишає кімнату, а я відчуваю дику потребу знову його побачити. 

Вже за хвилину чую звук двигуна його автомобіля, і саме в цей час на телефон приходить повідомлення.

“Видужуй, Ді! Я також хвилююся за тебе!”