Згадай мене - Уляна Пас

- Ромо, на тебе всі чекають! - у коридор виходить хлопець з нашого універу, і нам доводиться припинити обійми. 

- Йди! Я буду спостерігати за тобою, - відпускаю його. Рома дарує мені ще одну усмішку й швидко прямує до залу. 

Я ж ще хвилину просто стою та усміхаюся як ідіотка. Коли ж вдається більш-менш опанувати себе, повертаюся в зал й одразу шукаю поглядом Рому. 

Його мама також тут, сидить поруч з моєю і щиро вболіває за сина. А от батько не сідає - продовжує стояти біля дверей, склавши руки на грудях, і не зводить похмурого погляду з сина. 

- Ромчику, вперед! - Аня вискакує на ноги і махає перед собою плакатом. Рома бачить її й усміхається, а коли його погляд знаходить мене, я показую йому великий палець на знак підтримки. 

Коли усі плавці стають на позиції, у мене перехоплює подих. Я вже давно так сильно не хвилювалася. Хочеться, щоб Рома втер носа батькові і щоб з ним нічого не сталося. 

Свисток змушує мене підстрибнути на місці. Коли хлопці стрибають у воду, я просто підводжуся на ноги, щоб краще бачити Рому. Він впевнено розсікає руками воду, і інші учасники добряче від нього відстають. Здається, наче всі звуки замовкають і немає нікого навколо. Тільки я і він. Серце гупає десь під горлом, руки потіють і подих перехоплює. 

Рома переможе! Я впевнена, що переможе! 

Його останні змахи руками - і все. Хлопець торкається бортиків першим, і зал вибухає від криків та оплесків. У мене в цю мить просто зносить дах! Хочеться кинутись до хлопця і міцно його обійняти. 

Поки Рома вибирається на поверхню, шукаю поглядом його батька. Бачу тільки його спину і те, як двері залу зачиняються. Пішов і навіть сина не привітав.

- Ромчику, вітаю! - чую голос Ані. Коли бачу, як вона вішається на шию хлопця, всередині все стискається. Усмішка тремтить, і відчуття щастя швидко розвіюється. 

Аня продовжує щебетати щось на вуха хлопцеві, а він слухає її та усміхається. Не відштовхує, хоча вона і притискається до нього надто сильно. І дівчину зовсім не бентежить, що Рома практично голий і мокрий. 

- Мамо, їдемо додому, - тягну її за руку і намагаюся триматися. Не хочу розплакатися просто тут, але тримати все це у собі доволі важко.

- Хіба ти не хочеш привітати Рому? - дивується мама. 

- Потім привітаю, - випалюю швидко й першою покидаю зал. Сльози душать зсередини, і щоб ніхто не побачив мене в такому стані, забігаю у вбиральню і вмиваю обличчя холодною водою. Краще не стає, але тепер принаймні я можу плакати й не стримуватися. Минає хвилин п'ять, і я розумію, що ховатися тут більше немає сенсу. Скоро мама буде мене шукати, тому варто самій з'явитися. 

Але щойно виходжу з вбиральні у коридор, на мене чекає ще той сюрприз. Рома та Аня якраз йдуть назустріч. Хлопець встиг одягнути штани й футболку, і тепер Аня не може милуватися його гарним тілом. 

- Ді, ти куди зникла? - серйозно питає хлопець і прискіпливо мене розглядає. - Сталося щось? Ти плакала? 

Здається, його мені не провести. Зараз мій ніс червоний і розпух, а про заплакані очі й говорити не треба. 

- Так ти ж виграв, - намагаюся вичавити з себе усмішку. - Хіба не привід пустити сльозу радості? 

Рома хмуриться і, напевно, зовсім мені не вірить, але я мало на це зважаю. Хочеться додому, щоб не бачити цю парочку. 

- Ді, ми збираємося в клуб, святкувати перемогу Ромчика. Поїдеш з нами? - несподівано питає Аня. 

- Точно, Ді! Я буду радий, якщо ти погодишся, - Рома усміхається, а я просто не можу сказати йому “ні”. Знаю, як довго він до цього йшов. І ще знаю, що мій Рома хотів би відсвяткувати цю подію зі мною. 

- Добре, але мені треба переодягнутися, - розглядаю свої звичайні джинси та кофту з капюшоном. 

- Не проблема, - хмикає хлопець. - Мені також душ не завадить. Збираємося через кілька годин. Я візьму таксі, заберу вас і поїдемо. 

Аня просто світиться від щастя, адже розуміє, що в клубі Рома буде пити і шансів звабити його стане більше. Мені ж зовсім нерадісно, і погане передчуття нікуди не зникає. Дарма я погодилася на цей похід у клуб. Знову повелася на повідці у бажань. 

Тепер треба бути готовою до чергових розчарувань та рік сліз. Аня так просто не відпустить Рому, а я не маю жодних шансів, тому що мене у його серці немає. І мої старання повернути його пам'ять не дають жодного результату. А може, я погано стараюся?