Згадай мене - Уляна Пас

- Нам треба поговорити, - каже серйозним тоном і закриває мені прохід. Захар налаштований повернути мене, а я навіть розмовляти з ним не готова.

- Для початку поясни, як тут опинився. Не вірю, що це випадковість, - питаю твердо. Мені дійсно важливо це знати і дуже сподіваюся, що хоча б цього разу Захар буде чесним зі мною. 

- Мені Аня сказала, що ви збираєтесь сюди, - відповідає. - Тільки ти не ображайся на неї. Вона ж як краще хотіла. 

- Як краще? - хмикаю, але зовсім невесело. - Щось мало мені у це віриться. Я краще піду, Захаре. Скажи всім, що справи термінові з'явилися. 

- Давай я підвезу тебе! - миттєво оживляється.

- Не варто, - сухо відповідаю і, обійшовши його, покидаю кафе. Стаю на вулиці так, щоб добре бачити вікно, за яким сидить наша компанія, і серце в грудях неприємно стискається, коли Аня нахиляється зовсім близько до Роми і шепоче щось йому на вухо. 

Доводиться кілька разів вдихнути і видихнути, а вже тоді вирушати на зупинку. Нізащо не повернуся, а з Анею у нас ще буде розмова. І цього разу точно остання. Не потрібна мені подруга, яка готова підставити на кожному кроці. 

Повернувшись додому, одразу прямую у свою кімнату. Погода різко псується, й у шибки починають бити краплі дощу. Загорнувшись у плед, сідаю в крісло біля вікна і чекаю… коли повернеться Рома. Знаю, що ідіотка і не варто цього робити, але хіба ж можна змусити розум і серце просто дати йому спокій? 

Сама не розумію якої миті просто засинаю і пропускаю момент повернення хлопця. Але коли розплющую очі, на мене чекає ще той сюрприз. Рома сидить на моєму ліжку і, поклавши лікті на коліна, розглядає мене. 

- Ти що тут робиш? - голос хрипить, а будь-який рух приносить біль. Спати у кріслі я точно більше не буду. Намагаюся пригладити волосся, але виходить так собі. 

- Вирішив перевірити, чи все з тобою гаразд, - говорить стримано, але цей погляд… І що такого цікавого хлопець побачив на моєму обличчі? - Чому ти пішла з кафе? Сталося щось? 

- У мене з'явилися термінові справи, - брехати я зовсім не вмію, а говорити правду не хочу. 

- Поспати в кріслі? - Рома усміхається і, здається, зовсім мені не вірить. 

- Можливо, і так! А тобі що до того? - бурчу, і виходить доволі різко. Сама не розумію, що це зі мною. Просто день не задався з самого ранку. 

- Знаєш… Усі говорять, що ми з тобою були найкращими друзями, але мені здається, що це не так, - несподівано заявляє Рома, а я практично не дихаю, тільки очима кліпаю, чекаючи на продовження. - Я подобаюся тобі як хлопець? 

- Що? - боже мій, здається, моє обличчя зараз загориться! Почуваюся шалено ніяково, і це точно не приховується від хлопця. - Не говори дурниць! Ми ж друзі! 

- Точно? - перепитує Рома. - Тому якщо є щось, я хочу знати. Можливо, так мені буде простіше згадати. 

Напевно, я точно ідіотка, якщо побоялася сказати йому правду. А що говорити? 

Слухай, Ромо, тут така справа… Мені здається, що я щось до тебе відчуваю, але це не точно. А ще мені здається, що і ти щось до мене відчував, поки не втратив пам'ять, але це також не точно.

Після такого зізнання він точно припинить зі мною спілкуватися і вважатиме божевільною. Мені б спочатку з собою розібратися, а вже після цього говорити щось. 

- Нічого немає. Не хвилюйся, - кажу доволі впевнено. - А ти чому повернувся так рано? 

- Взагалі-то, я планував провести цей день з тобою, а не з Анею. До того ж компанія Захара мене дратує. Сподіваюся, ви не разом? 

Ого! Здається, мій хороший настрій повертається! Не все так страшно, як я собі думала.

- Ні, не разом, - швидко відповідаю. - А сходімо в кіно на вечірній сеанс? Я чула, вийшов новий крутий трилер. 

- Ти любиш трилери? - дивується Рома. 

- Ще й як. І ти любиш, - усміхаюся. - Впевнена, що Аня водила тебе на комедію. І як? Не помер там від нудьги? 

- Я заберу тебе через годину, - Рома ігнорує моє питання щодо Ані, і це неприємно чіпляє, але я намагаюся не загострювати на цьому увагу, тому що попереду у нас вечір кіно. - І… ти дуже мила, коли спиш.

Рома усміхається і залишає мою кімнату, а я продовжую сидіти на кріслі й червоніти до кінчиків вух. Раніше він говорив, що я мило хроплю і пускаю слину, коли сплю. Дуже сподіваюся, що це був жарт, інакше зараз мені буде дуже соромно. 

- Куди зібралася? - здивовано питає мама, коли бачить мене в коридорі. Одягаю куртку, взуваю кросівки і не забуваю провести прозорим блиском по губах. 

- У кіно. Рома запросив, - радісно відповідаю. 

- Отже, Рома… - видно, що мама здивована. - Бачу, потроху все між вами налагоджується. 

- Він все ще не пам'ятає мене, але я впевнена, що скоро все зміниться, - цілую маму в щоку і поспішаю до виходу.

- Довго не засиджуйся! Погода жахлива! - кричить мені вслід. 

З приводу погоди мама має рацію. Замираю на ґанку, тому що пройти далі просто нереально. Дощ ллє як з відра, і навіть машину Роми практично не видно. Уявлення не маю, як добігти туди, щоб не промокнути до нитки, але на допомогу приходить сам хлопець. Він з'являється поруч зі мною з парасолею у руках і широкою усмішкою.