Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін
За рогом у блакитній мерехтливій тіні від тонколистої верби сидить бандурист. Навколо нього примостились першокурсники й шкрябають, хто олівцем, хто сангіною, хто вугіллям по великих аркушах.
І я приєднуюся до них. Тільки в мене аркушики паперу менші за учнівський зошит, а теслярський олівець заточено лопаткою.
Першокурсники-салаги, хоч деякі з них і старші за мене, скривились, як я підкотився до гурту.
Яких-небудь три роки в різниці набору, а вже в них немає ніякого бажання навчитися, набратися чогось у старших. Зовсім не те, що мої однокашники. Ми завжди намагалися наблизитись до старших і щось у них підгледіти. Вусатий бандурист скоса й невдоволено оглянув мене та більше й не зиркав.
Міцними засмаглими пальцями торсав струни й співав, промовляв наче не до слухачів, а до своєї бандури. Малюнок олівцем теслярським зробив миттю і мерщій схопився за пензель і туш.
Тут бандурист перервав гру, прокашлявся й ще раз неприязно позирнув на мою персону.
Я тоді носив вузенькі штанці сірі із декоративними, чорною та білою, латками на колінах, бриль-сомбреро, на шиї строката хустка та ще й на пальцях срібні перстені. Воно, як для 63, року не зовсім звично і не «по-нашому». Тут цей пишновусий дід у дешевенькому, але дуже охайному піджачку й питає:
– А щоб ви, хлопці, ще хотіли послухати?
Поки хтось додумав і заїкнувся, я й вихопився:
– Та про Саву Чалого. Га?
Бандурист пожвавішав лицем і глипнув на мене з якоюсь чи то недовірою, чи то насмішкою.
– А нагадай мені, які там перші слова…
– Ой був на Січі старий козак на прізвище Чалий… Та викохав сина Саву козакам на славу…І не встиг я доспівати останнє слово, як старий вдарив по струнах і повів далі знамениту пісню про одного з наших славних запроданців. Тепер уже бандурист перезирався зо мною, посміхався до мене.
Одна мелодія дзвеніла за другою. І гурт усе збільшувався, бо наближався час обіду.
І раптом з-за високого цегляного цоколю вискочила темна постать.
– Что здесь происходит? Здесь нельзя! Уходите, уходите…
Отак з’явився Юлій Миколайович Ятченко – один з керівників літньої практики.
Що він чогось перелякався, дуже нервує, я зразу побачив по його червоному обличчю. Цей охайненький блондин нічого не міг із собою вдіяти – коли він потрапляв у щось неприємне, то червонів, як рак. Я його знав ще по художній школі, але він там довго не втримався. Характеру не вистачило. Хоч мав за собою підтримку найсильнішого на той час клану Сергія Григор’єва. Із Юліком (так завжди й усі його називали) панькалися дуже довго. Він і позував для «позитивних» героїв в епохальних полотнах Сергія Олексійовича, і був зразковим студентом, сталінським стипендіатом. Але чомусь великих надій свого «ґодфазера» не виправдав. Увесь його талант так і сховався в студентських постановках.
Хоч і невдоволено щось мурмотіли салаги, але почали розповзатись. Ось тоді мене й угледів Юлік.
– Это вы устроили?.. Это вы его привели?.. Сейчас же уходите! И больше не смейте и ногой ступать на базу. Иначе я сообщу в Киев!..
Я мовчки пішов до тітоньки Варвари обідати. Сьорбаючи борщик, розповів їй про сьогоднішню халепу.
– Та то ж Никін Прудкий. Він наш, канівський. Я ще молода була, а він вже грав. Йому більше сімдесяти… Той Никін такий, що завжди щось вигадає. Ото Никін робив на пристані у Черкасах. А я тоді до брата їздила. Приходимо на вокзал річковий, а пароплав якраз відвалив від пристані. Коли тут Никін. «Вам у Канів?» – «Ага. Тільки вже пароплав…» Він тоді як закричить капітанові: «Гей! Бочку з гасом не взяли! Та й рано відчалили! Приставай!» Пристав пароплав до бону. Не біля пристані. Чоловік мене штовхає: «Побігли!..» Ми на пароплав ускочили. А капітан кричить: «Де там гас?» – «Та он той гас – він же канівський, і ті, що сіли – канівські!» – боцман йому кричить. Посміявся капітан, відчалили й поїхали… Ти його, як випаде, спитай, як він «Комунар» рятував…
Нагода трапилась того ж дня, і я попрохав бандуриста розповісти, як він «Комунара» рятував.
– О! То була ціла катастрохва. Пробився той «Комунар» біля Ставища. Геть тобі одним бортом сів у воду. Я бачу – на тій стороні – уже геть у воді. Я кинув роботу – і в човна-довбанку, і до них. А вони, уся команда, видохлися, бо цукор з трюмів носили. Капітан до мене: «Тільки ви нас можете врятувати! Зробіть колодязі…» Бо як поставити колодязі, розумієш, на пробоїни, він дійде й до порту в Києві. А коли викличуть рятувальний катер, то вони всі підуть під суд… Я кажу їм: «Давайте дерево. Зроблю». – «Нема в нас ні дерева, ні грошей». Я виклав свої. Поїхав. Закупив дерева. На носу поставив колодязь. А на кормі повно води – по пояс. А тут ніч – годин одинадцять. Я кажу: «Не можу колодязя робити, поки не викачали воду». – «Ми, – кажуть, – не можемо. Сил вже нема». Я тоді переїхав у Ставище. А ніч. Вітер, дощ. Як крикну: «Горить! Пожежа!» Повискакували чоловік з дванадцять з від рами: «Де?!! Що?» – «Он, – кажу, – “Комунар” аварію терпить!» А там вогник блимає… А так би не повискакували… До берега дійшли. Кричати – на тій стороні не почують. Кажу: «Підождіть – зараз у Канів пароплав ітиме». Схопив я дошку з млина перевозного – замахав пароплаву: «На рятунок “Комунара” везіть!!!» Одвезли. Викачали воду. Зробив колодязь. Повернули мої 10 карбованців, що на дерево витратив. Спасибі та й годі… Але, правда, брехати не буду, завжди на тому пароплаві без квитка їздив.
Отакий фартовий був для мене спекотний день 23 червня 63 року. І малюнки добрі зробив, і з дивним чоловіком запізнався.
А йому того дня не дуже таланило. Від Могили якийсь місцевий мент-манкурт зігнав, щоб він бува чого-такого не заспівав.
Та Никін Прудкий не сумував. Сказав мені:
– Хіба мені вперше, що ганяють? Недавно, місяців десь два, задумав піти в те село, де я за німців грав на бандурі. Довідатися, чи хто живий. І дати там концерт, і подякувати тим людям, що мене спасли. Але голова сільради, жінка, не дозволила грати…
СудакКоли я прибув до
