Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Діти, слухаючи її розповіді, корчились під ковдрами і тремтіли від жаху. А потім бачили жахливі сни. Одні плакали вночі, інші починали кричати, борсаючись, як у передсмертних корчах. Боячись вийти до клозету, мочилися під себе. І тоді адміністрація стурбувалась за сінники. Проте ні погрози, ні побої не допомагали. Страх перед упирями і примарами виявився сильнішим за знущання вихователів.
Постійним супутником цих безперервних тортур був голод. Ті невеличкі кошти, що виділялись на утримання сиріт, застрявали в кишенях пана директора. А діти ходили голодні й обдерті, як бездомні волоцюги.
Притулок стояв на околиці міста. Наче ті собачата, вибігали дітлахи на поля та городи. Вони ламали качани кукурудзи, крали картоплю, овочі. Хазяї ганялися за ними з каменюками, стріляли сіллю, а впіймавши, нещадно били. Однак голод дошкуляв сильніше за ці знущання, і діти не зважали на небезпеку.
Цілих шість років провів Уля в тому пеклі, спогади про яке ще й зараз ятрили йому серце.
І серед суцільного кошмару один-єдиний проблиск — пані Греждару, їхня вчителька, яка не била і не карала дітей, а ставилась до них, наче рідна мати. І вихованці відповідали їй такою ж любов'ю. Навіть ті, кому важко давалася наука, докладали зусиль і вивчали урок, втішаючи цим учительку.
Коли Уля залишав притулок, вона сказала йому:
— У тебе розумна голова. І тобі треба будь-що вчитися далі. Знаю, це важко для такого бідолашного сироти, як ти. Але я пам'ятаю, ти розповідав якось про родичів… Ось тут лист, передай його. Я прошу твого дядька віддати тебе до школи, де платять стипендію. Ти добре засвоїв програму молодших класів і конкурс тобі не страшний…
Пані Греждару обняла хлопця і схлипнула.
Так Уля й повернувся до рідного міста. Родичі зустріли його холодно. Прочитавши листа, тільки знизали плечима. «Вчитися? Навіщо тобі вчитися? Ось ми не ходили до школи, ледве можемо прочитати і написати, однак не бідуємо… Краще бути багатим купцем, ніж вченим голодранцем. Ти спершу мусиш піти продавцем, хоча б до бакалійника. Всі міські купці з цього починали».
Уля вислухав їх мовчки, ледве стримуючи сльози. Дядько й тітка нагадували йому пана директора і панну виховательку. Це ж з їхньої ласки він шість років поневірявся в притулку. А зараз вони знову вдають благодійників, хочуть віддати його в найми.
Довго не думаючи, хлопець вислизнув з хати і поспішив до порту. Понишпорив очима, шукаючи баржу «Азур». Але на її місці уже погойдувалась інша…
Старий баржовик ледве впізнав Улю. А тоді розповів, як потонула «Азур». Підліток згадав батька і зайшовся плачем.
Розчулений баржовик посадив хлопця собі на коліна і взявся втішати його. Та лагідний голос старого не заспокоїв сироту, а, навпаки, ще більше розтривожив. Хлопець ридав, наче жалкуючи за втраченими роками. І ось знову чоловіча ласка, лагідні слова. Скільки він мріяв про такі пестощі… Обнявши старого за шию, плакав ревними сльозами, паче зібрався виплакати всі болі, жахи й страждання, яких натерпівся в притулку. І йому дедалі легше ставало на душі. Ніби разом з сльозами щезали і ті шість страшних років.
Виплакавшись, почав розповідати старому про своє поневіряння. Баржовик слухав мовчки, не перебивав і лише час від часу похитував головою.
— Значить, ти не бажаєш іти в найми до купця? — запитав він хлопця, коли той замовк.
— Так, дідусю… Мені не хочеться бачити ні дядька, ні тітку. — І знову вибухнув плачем.
— Заспокойся, хлопчику, Ех, хай йому чорт! І мені сльози набігають на очі… Отже, ти не хочеш повертатися до родичів?.. Доброю людиною був твій батько. Таких баришників зараз мало. Умгу! От що я надумав… Ходімо зараз до мене. Скибка хліба і миска борщу знайдеться й на твою долю. А потім щось придумаємо.
Так і зостався Уля в старого. Ранком вирушали разом до порту, де вешталося чимало його однолітків. Одні приходили сюди погратися, інші — щоб заробити кілька леїв. До останніх приєднався й він. Підносив пасажирам їхні речі. І дуже втішався, коли міг подарувати ввечері тітці Софійці, дружині баржовика, хоч кілька монет. Але з часом Уля почав торгувати цигарками та іншими контрабандними товарами, грав в орлянку і в карти, продавав крадене вугілля, одним словом, став таким самим, як інші хлопці, що теж заробляли собі на життя. Гроші були йому потрібні в першу чергу для підмоги старим, що прийняли його як рідного сина. А крім того, у нього вже з'явились передчасні захоплення — цигарки, цуйка та повії, яких чимало вешталося в порту.
Потяг до статевого життя в такому віці, коли його однолітки ще запускали паперових зміїв, докінчив фізичний і моральний занепад хлопця. І ось одного дня разом з іншими гультіпаками він вирушив до Бухареста. Чистильник взуття, мандрівний лоточник, посильний у готелі, помічник офіціанта, продавець газет — ось неповний перелік професій п'ятнадцятилітнього Улі.
Потім він схаменувся.
Хто я такий? Бездомний волоцюга, і все! Спробував уже десятки професій і нічому не навчився… Не раз вчиняв злочини і лише випадково не спіймався на гарячому. Якщо жити так далі, то, безперечно, це погано закінчиться. Зараз я не хто інший, як спритний гультяй, хоч і читаю багато книжок. Час взятися за розум… Але з чого починати нове життя?
І щастя йому допомогло. Одного дня Уля зустрівся на вулиці з папі Греждару, колишньою вчителькою. Він розповів їй все, нічого не втаївши.
І «добра пані», як називали її колись у притулкові, пообіцяла допомогти.
Через її чоловіка, якого недавно призначили до університету професором, він влаштувався на скромну посаду в архіві якогось міністерства. За його ж протекцією хлопець поступив екстерном до ліцею. Удень працював, а вночі вчився. Через чотири
