Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

Підійшов потяг із рудою. Зайшов на запасну колію, тут він мав розминутись із зустрічним ешелоном з рудою. Квіст поїхав одним із цих двох — чи то на північ, чи то на південь. Мав свою путь.

Оповідки про захожого чоловіка обростали подробицями. Рік по тому обхідник розказував, що Квіст погрожував убити його. Що мав із собою пакет — мабуть, то був динаміт. Либонь, хотів підірвати колію. А влітку того року, коли почалася війна, подробиць побільшало. Власне, той приблуда — не хто як російський шпигун, це можна було зразу розпізнати. За одним заходом видудлив десять літрів води й метикував, як би то підірвати всю скелю, щоб держава не мала граніту на будову укріплень, та здійснити ці наміри перешкодив обхідник.

А за місяць почалася мобілізація. Прокотилася хвилею по Швеції й змила радощі літа.

Ходив він із коробом, торгував і, власне, був не так людиною, як птахом, перелітним птахом завбільшки з людину, з людським обличчям і майже людським іменем — Ґабрієль-Підкидьок. Як і перелітні птахи, мандрував одними й тими ж шляхами — якнайдалі на північ. Приходив і відходив у невизначений час, і мав такий талан, що, не дбаючи про збут, з’являвся наприкінці місяця, коли в людей не було грошей. Наприклад, якось у січні він запропонував парасольки й гарну зелену протимоскітну сітку в маленькому сільці, за п’ять кілометрів від залізничної станції, посеред боліт — свій єдиний товар, що залишився в берестяному коробі.

Мав він подовгасту посивілу борідку, карі веселі очі й блискучі білі зуби — дарма що жував тютюн. Коли в Норрботтені стали будувати залізниці, він перебрався туди з Вермланду. Ґабрієль відміряв ногами всю Швецію. Одного разу, зайшовши до пасторської оселі в Онґерманланді, він сів на кухні, біля самих дверей. Прийшла пані пасторова, склавши руки на животі. Це щоб показати, що вона невибаглива, скромна жінка, аж ніяк не хатня чортиця, не владна мегера, звична походжати, заклавши руки за спину. Спитала прибульця, чи не хоче він попоїсти. Ґабрієль похитав головою. Не заради харчу довелося так довго добиратися сюди з Вермланду, попоїсти можна деінде, та й взагалі до наїдків він не дуже ласий. Просто люди кажуть, що тут, у пастораті, є оргáн. Охота зіграти б на ньому річ-другу, то чи не можна було б якийсь час покористуватися цим інструментом? Щоб не нанести бруду, Ґабрієль скине туфлі. Вошей він ніколи не мав, таке йому не властиве. Пасторова впустила Ґабрієля в залу, й він просидів там кілька годин, награючи різні мелодії. А коли йшов далі своєю дорогою, на ньому були нові туфлі, які дістав від священика. Аж таким великим музикантом не був, просто любив музику. Він казав, що навчився грати на скрипці, органі, акордеоні та флейті з волі випадку. Якось у невеликому містечку Ґабрієль зайшов у крамницю і дізнався, що її власник не вміє грати на жодному з музичних інструментів, яких тут було повно. Тоді й спало на думку: дуже вже мало музикантів на цьому світі, тож навіть цигикачі потрібні. Він завжди висловлювався дуже докладно; коли вже про щось говорив, то виголошував цілу доповідь. Навіть і в таких випадках бував щедрий. Однак ніколи не губив чуття дійсности, не був фантастом, хоча міг і помилятися, як-от тоді, коли взимку старався збути парасольки та сітку. Зрештою, це не гріх, нікому не шкодить.

Прізвисько «Підкидьок» він заробив, коли якось у розмові запевнив, що належить до високого й славного роду, але народився нешлюбною дитиною. Мабуть, збрехав, та це неважливо. Найважливіше в його оповіді, як і в більшості інших, полягало не в тому. Все Ґабрієлеве життя поділяється на три відтинки. Спершу він мандрував із коробом, тоді, закохавшись, осів був, а по тому пішов у забрід і здивачів, сам того не усвідомлюючи.

Навряд чи його переживання можна назвати справжнім коханням. Річ у тім, що свого часу Ґабрієль нагадував маятник, який несамовито прудко коливається між двома станами душі. Від них залежали всі його слова, жести та вчинки. Залежно від того, який стан душі, він ставав то добрим, самовідданим, розсудливим, то безнадійним йолопом. Та ось маятник різко спинився, і з коханням покінчено — назавжди.

Коли зійдеш на мюргольменській станції, перед тобою відкриваються можливості руху сучасного транспорту у двох напрямках — на північ і на південь. Це, звичайно, залізниця. Натомість в інших напрямках — цілковитий брак сполучення. Від станції вузька крива стежка веде до торфових боліт, а там губиться — не знати де, бо ж нею ніхто до кінця не ходить. По той бік колії стоять дві хатинки. В одній живе столяр Крампан, що переважно випалює вугілля. У другій живе сім'я Бенстремів — чоловік, жінка і дорослий син. Вони мають крамничку і якось зводять кінця з кінцями завдяки робітникам із кар’єру, що за три кілометри звідси на північ. Між двома хатками пролягає щось схоже на дорогу в низьколіссі. За якийсь кілометр вона звужується до ширини стежки. Та й від цього місця взимку на ній можна їздити ще далі — кілька кілометрів до торфовища, а відтіля йде мощена перехідка. По той бік болота є садиба Мюргольмен, за нею закінчується світ, ніхто не заходив далі — у незвідане.

Весняного дня Ґабрієль-Підкидьок зійшов із потяга, усміхнувся й, розглядаючись довкола, взяв на плече короб.

— Ось так, — сказав він черговому. — Я знову тут.

Коли поїзд рушив, Ґабрієль спершу зайшов до помешкання чергового. Ні, жінка нічого не купуватиме, відмахується обома руками. Гаразд, але ж можна принаймні поглянути, що там у коробі, вперся торговець. Кінець кінцем жінка купує метр підв’язки та кілька листівок з написом «Зичимо веселої Трійці». Вона каже, що до каменоломні нема чого й рипатися. Йти туди три кілометри, а люди дістануть платню аж за два тижні, не раніш.

— Еге ж, — відказує Ґабрієль, посмикуючи борідку. — На таку дрібничку, як три кілометри, я йду хіба що тоді, коли конче