Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

Дуже проста, дуже зрозуміла картина. У суботу пополудні Ґабрієль спиняється посеред торфовища й здалеку дивиться на обійстя. На ґанок виходить Анна — така молода. І весна молода. В лісі ще лежить сніг, на торфовищі вже драговина. Під Ґабрієлем м’яко погойдуються дошки перехідки. «Сьогодні ввечері, — думає він, — мушу їй усе сказати. Не такий-то я ще старий».

Махає рукою, але жінка не бачить. За нею відчиняються двері, й юний Бенстрем, цибатий здоровило, теж стає на ґанку. Обнімає Анну за стан, і вона не пручається. Усе так просто, так зрозуміло.

Відвернувшись, Ґабрієль несе на станцію повен харчів короб та набитий грішми гаманець, сідає там на перший-ліпший поїзд і їде світ за очі. Еге ж, тепер настав кінець усьому.

Він дуже постарівся. І ще гостріше почувався підкидьком — немовби його підкинули двічі. Ходив із коробом, грав на органі, скрипці та інших інструментах, а з часом став таким диваком, що люди його боялися. Коли заходив в оселі, траплялося, що йому на коліна вискакувала кішка. На такий випадок він мав особливий спосіб. Коли бував не в гуморі, ставалося й таке, що хазяї знаходили свою кицю мертвою під стільцем після того, як пішов торговець. Не дуже жалували Ґабрієля упродовж останнього року його мандрів.

Кінець кінцем він опинився в богадільні однієї з волостей, які перетинає Полярне коло. Якось улітку, коли копають торф і потребують робочих рук, — о, це було задовго перед війною! — Ґабрієль відчув, що йому хочеться працювати.

— Я, власне, мало мав до діла з чимсь таким, — сказав він, — а досвіду завжди треба набиратися.

То була акордна робота, платили за квадратний метр. Намітивши свою площу, Ґабрієль заходився працювати, й кілька днів усе йшло гаразд. А з якогось часу став запізнюватися, з’являвся посеред дня, а що робота була нагла, то десятник нагримав на нього:

— Ґабрієлю, приходьте вчасно!

— Але я не маю годинника.

— То купіть собі!

Наступного ранку Ґабрієль-Підкидьок здійснив свій останній подвиг, про який довго житиме пам’ять. Приволік власність богадільні — великий годинник, прив’язавши його до спини. Не дуже справний був цей непотріб, але колишній торговець накрутив пружину й заводу вистачило вважай на весь день. Червоно-синій красень-годинник стояв посеред болота й цокав.

Повернувшись увечері додому, Ґабрієль ні на що не мав охоти. Не міг їсти, що було дуже незвично, як на нього. Все своє життя мав добрий апетит, дарма що й заперечував це, а тут і ріски до рота не взяв. Лігши на постелі, він задивився в стелю. З кощавого підборіддя білим букетиком стирчала борідка. Притулчанський кіт скочив йому на груди й зручно примостився. Ґабрієль звів руку — чи то погладити спинку, чи то скрутити в’язи (задля доброї віри слід сподіватися, що вибрав перше), але рука не послухалася. Безвольно спинилася на півдорозі й помалу опустилася.

Два чоловіки запримітили один одного вже в потягу, й молодший подумав: «Я ж, либонь, десь та й бачив його! Ну й тип! Карикатура на англійського лорда — в дусі Дізраелі. Ну й опудало-примара причепурилося на таку буденну річ, як поїздка залізницею! Диви-но, піджак. Є, звичайно ж, і сірий циліндр. А чи має він ціпочок?»

А старший подумав: «Ця особа мені знайома. Чи не синок покійного лихваря Голлена? Сноб, безумовно. Вирядився, як ото ковбой, аби тільки по-новомодному виглядати. Поки що їде поїздом, потім будуть коктейлі, джаз, смокінг — а тоді знову переодягнеться на дорогу додому».

Вони навзаєм уникали прямо дивитись у вічі, а вийшовши на туристичній станції, сіли в один готельний омнібус. На щастя, свій окремий закуток дістався кожному з них двох — єдиних новоприбульців у цей день. Зрештою, тепер тут негусто відпочивальників. Переважно дожидаються Великодня. Ці двоє вибрали по столику в різних кутках великої їдальні й старалися не натрапляти один на одного біля стола із закусками. Підійшовши певною, твердою ходою до цього стола, молодший набрав собі повну тарілку. Коли впорався з цим, із свого кутка обережно подріботів старший і, завдяки своїй кмітливості, як сам вважав, мав більше часу на вибір. Молодший їв швидко — глитав, читаючи газету. Наситившись, згорнув її, влив у горлянку кави з коньяком, жбурнув поперед себе серветку, рушив до виходу й кинув для годиться кілька слів, не призначених для когось зокрема. Старший споживав харч помалу, старанно жував, попивав вино й до кави закурив сигару. Молодший пішов на станцію й надіслав телеграму своїй жінці в Ніцці: «Я у Ф’єльбергу крп бігаю лижах крп надішлю гроші понеділок крп Лунд купив авто їде за кордон крп Улле». Натомість старший написав довгого листа до своєї дружини у Стокгольмі: «Люба Capo! Прибув я сюди по тривалій і частково прикрій подорожі. У дорозі мигцем побачив сина цього акціонера Голлена. У всякому разі я майже певен, що це він. Зве себе Голдінґ. Погода чудова, і завтра я, старий, спробую трохи поковзатися на лижах. Злегка докучає мені ревматизм, але це звична річ. Цілком добре годують у готелі. На обід у нас був неодмінний стіл із закусками. Треба визнати, цілком непоганий. Як я чув, люди тут незле розважаються. На обід я пив бургундське. Посоромились би таке подавати. Моя кімната тепла й затишна. Купи, будь ласка, пару вовняних шкарпеток і надішли мені. Не найдорожчі вибери, вони все одно тут зносяться. Прочитав я в газеті, що вмерла старенька пані Юганссон. Пошли вінок від нас — за яких вісім-десять крон. У лівій долішній шухляді письмового стола лежить пачка сигар. Надішли мені, бо нíчого курити тут таку дороговизну. Скажи хлопцям і помічникам, щоб були обережні з вогнем. Не марнуй грошей на одежу, це невиправдані витрати. І накажи…»

Написавши п’ять сторінок, він ліг спати.

Наступного дня вони зустрілися пізно пополудні, наткнувшись один на одного біля стола із закусками, й були змушені промимрити слова вибачення. Так випало, що молодший рушив