Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

до дальшого кінця стола й узяв собі подвійну порцію гарячої закуски, а старший, перегодивши біля іншого кінця, наповнив тарілку всілякою всячиною, яка йому потім взагалі не смакувала. Вони сиділи кожен у своєму кутку й дивилися на все, тільки не один на одного. Сюди прийшли інші відпочивальники — молоді люди, що галасували за столами й танцювали в кафе. Першим із двох звівся молодший і вийшов, а старший ще довго сидів, курив сигару та слухав музику. Кивав сам собі, був напівсонний і задоволений. Засівши в кафе, молодший пив віскі й розглядав любителів потанцювати. Йому всміхнулася молода жінка в чорній оксамитній сукні, й він мимохідь усміхнувся у відповідь. Мав три золоті зуби — американська усмішка.

Хильнувши віскі, він подався на станцію й надіслав телеграму до Ніцци: «Ніякої відповіді крп чому крп надішлю гроші понеділок крп бігаю лижах крп Улле».

На той час старший сидів у своїй кімнаті й писав листа: «Давній приятелю, як гадаю, мені треба було б повправлятися на лижах. Я тут уже другий день, це просто розкіш для старого чоловіка. Цілком мирно та спокійно, незважаючи на молодь. Тут відпочиває також той, кого вважаю сином акціонера Голлена, хоч він зве себе Голдінґом. Сам-один, хоча й носить обручку. Мабуть, жонатий чи заручений. Він, звичайно ж, не цікавить мене. Певною мірою приємно тут жити, це для урізноманітнення. Завтра спробую стати на лижі, буде вбивча картина. Як знаю, ти харчуєшся в ресторанах. Якщо побачиш там мого небожа — Йосефа Лунда, передай йому привіт і скажи, щоб облишив гулянки, адже таке добром не закінчиться. Його батько не відвідує нас, бо торік я з ним посварився. Хлопці торгують у крамниці, поки мене немає. Завітай увечері до Сари, якщо вона почувається самотньо. Сини, звісно, десь гуляють поза домом. Той, що подається за Голдінґа, має три золоті зуби. Чи не вирядив Голлен свого сина до Америки, перш ніж сів на мілину? Трохи мені докучає ревматизм, однак не гірше, ніж завжди. Тут доволі дороге проживання, але у вигляді винятку — чому б ні! Ти не міг би з’ясувати, чи провадить якийсь Голдінґ справи в Стокгольмі? Тобі варто було б приїхати сюди, адже маєш за що. В наступному році відвідаємо ці місця — разом із Сарою, вона теж потребує трохи помандрувати. Якщо винайняти лише одну кімнату, вийде набагато дешевше. Голдінґ ходить у лижному костюмі, але надвір ще не вибирається. Сумніваюся, чи він взагалі вміє стояти на лижах. Мій кузен — Сімон Кульман має відкрити крамницю модного одягу десь у Седері. Здається, на вулиці Горнсґатан. Це краще, ніж торгувати якимсь мотлохом, однак така річ більш ризикована. Проходячи через кафе, де танцює молодь, я побачив, що Голдінґ сидить і сушить зуби до молодої дами, яку я цілком певно бачив у Стокгольмі. Легкодух він. Кажуть, що «Нурра аффершбанк» на грані розорення. Богу дякувать, я ніколи не тримав там заощаджень…»

Написавши ще кілька сторінок, він ліг спати.

Наступного дня старший почав учитися їздити на лижах. Вбрався у випрасуваний лижний костюм, який виглядав так, ніби дістався від когось іншого. Погано сидів, був заштопаний. Завеликі черевики, смішні на маленьких ногах. До вух прилягала простора шкіряна шапка, пропахла нафталіном. А однак темне лице сяяло, літній чоловік жваво балакав із інструктором, важко пихкав, пітнів і сміявся щоразу, коли плуталися неслухняні ноги й доводилося гепатися на задок або падати долілиць у сніг. Вимахував руками у надто великих рукавицях, по-дитячому сердився на лижі, палиці, на свої ноги, а за якусь мить винувато й збентежено усміхався. Одного разу він, здавалося, занепокоївся на невеликому тренувальному спуску перед готелем. Перш ніж розпочати вправи, поспитав інструктора:

— А це не буде дуже дорого? Скільки ви берете за годину?

— Нічого не беру, — відповів той. — Не переймайтеся ціною. Навіть на чай не треба давати.

— Матимете велику мороку зі мною, — сказав літній чоловік. — Зовсім інша річ, ніж із молодими людьми. Вони тепер усі бігають на лижах. Мої діти…

І почалася докладна розповідь про те, як його діти вчилися ковзатися на лижах у Стокгольмі.

— Чи бігає на лижах пан Голдінґ? — поцікавився він.

— Директор Голдінґ приїжджає сюди щороку. Бігає, аякже. Торік був тут зі своєю дружиною. Зрештою, зібралася велика компанія. Одного разу вони вирушили в гори, і я з ними. Важко довелось їм, зовсім не тренованим, долати тридцять кілометрів. Пішло на це два дні. Насамкінець директор Лунд звихнув ногу, і це був єдиний нещасливий випадок за всю зиму. Це сталося на схилі, поблизу звідси, на зворотній дорозі додому. Лиха пригода.

— Цей Лунд часом не Йосефом зветься? — спитав старий.

— Цього я не знаю, — відповів інструктор. — Це такий невеличкий чорнявий чоловічок, веселий та приємний. Може бути, що він Йосеф.

— І Голдінґ був із ним?

— Так, і можна сказати, що він один був вартий усієї компанії. А цього року приїхав сам. Мабуть, важкі часи. У всякому разі він дуже вправний лижник.

— Але ж він взагалі не стає на лижі, — зауважив літній чоловік.

— Пан Голдінґ сказав, що хоче трохи перепочити.

— Перепочити? Молодий чоловік?! Навіщо ж він тут, якщо не для того, щоб ковзатись? Та ще й такий вправний, як ви кажете. І я б охоче ковзався, якби не мав інших занять. Знаєте, є крамниця, немає часу на такі розваги. Однак вважаю, що можна стати хорошим спортсменом, якщо взимку не мати різних клопотів. Дивлюся на цю річ не дуже поважно, це радше моціон.

І чоловік взявся до моціону. Лице змокріло від поту, а невдовзі вибився із сил. Сів на сніг і сам був схожий на сніговика. Примружившись, глянув на гори, немовби прикидав віддаль, і важко зітхнув.

— На сьогодні досить. Принаймні можу тримати рівновагу. Доволі просто, треба тільки призвичаїтися. Скажіть, а цей Голдінґ заможний?

— Уявлення не маю, — відповів інструктор. — Мабуть-таки, він не з бідних. Торік чимало витратився. Як знаю, він заплатив за місячний