Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

«Принаймні настав кінець, — роздумує Ю. Ґ. — Справдешній кінець». Почувається спокійним, майже радим.

Ось і морські брати-веселуни нагодилися. Мають супротивний вітер і не вміють лавірувати, щойно тоді почнеться справжнє лавірування, коли візьмуть на борт капітана-командувача. Бачать, що він чекає на них. Тільки-но вони окликнули «Голубку», й машиніст із гідністю та відповідальністю повідомив їх: Боттенгаммар так нажлуктився, що його ніяк не можна тримати на капітанській посаді. І це порадувало морських братів. Що ж, тепер вони бачать, що не такий-то вже й п’яний цей чоловік (а може, він взагалі ніколи не впивався, хтозна), й трохи розчарувалися. Так, чи сяк, чи овак, а лавірування буде.

Капітан сідає в їхній човен. І чує, що хтось на причалі каже: та вони ж утопляться, не можна їм дозволити відплисти. «Утопляться, — думає Ю. Ґ. — Найбільша глибина тут — якихось кілька метрів. Та якщо човен перевернеться на глибині метра, то вони завжди дадуть собі раду. Хто-хто, а вони завжди дадуть собі раду».

Він стає за стерно й віддає накази. Один співає, другий вичерпує воду, третій орудує вітрилом. Ось тепер будемо лавірувати. «Ет, — думає капітан-командувач, — все одно досада. Всього один метр під кілем. Та ще й такий човен».

— Гей! — гукають брати моря і шторму.

І капітан відповідає їм доброю, приязною, прощальною усмішкою.

Подеколи тут, на роз’їзній станції, зупинявся поїзд із рудою. Навантажений ешелон гальмував на одній із запасних колій, тоді як зустрічний з торохтливими порожніми вагонами прямував на північ, далеко, за багато миль звідси, до рудників. Машиністи віддавали честь один одному, черговий (якщо його можна так назвати на такій маленькій станційці, хоча… ну гаразд) теж віддавав честь. І гальмівним кондукторам, часто й двадцяти чоловікам на поїзд, могло спасти на думку так зробити — недбало доторкнутися до шапки. Забравшись на свої сидіння, вони сиділи, не маючи ніякого сховку від дощу та вітру. Могли зверху бачити весь ешелон і чути всі сигнали від локомотива. Взимку вони одягались у важкі хутра з вовчої шкури, взувалися в товсті байкові черевики, набиті сіном, нацуплювали рукавиці, які сягали аж до ліктів, надівали кудлаті фінські шапки, а однак траплялося, що білів ніс, дубіли пальці, коли тридцять навантажених чи пустих вагонів стугоніли чи торохтіли за Полярним колом. Були тут ремені, якими міцно прив’язувався кожен на випадок, якщо заснеш. Але не взимку, коли доводилося зорити ніч у холоднечі та завірюсі, що зацупілим віником обмітала поїзд. А влітку можна було побачити й десятьох гальмівників, що, дрімаючи, клювали носом. Коли лунав пронизливий сигнал гальмувати, вони, напівсонні, смикали гальмову ручку, а згодом, коли наставав час рушати, відпускали її. І клювали носами — миля за милею. Час від часу потяг із рудою зупинявся на станції, щоб набрати вугілля та води або ж пропустити зустрічний ешелон і після того їхати далі розміреним, повільним ходом вниз — до моря чи вгору — до рудників. Вночі — вниз, а вранці — вгору їздив пасажирський потяг, що возив рудокопів, торговців і туристів. Їхали назустріч повільні пихкотливі товарняки із старими спрацьованими мосяжними паровозами, із старосвітськими закуреними, причепленими ззаду пасажирськими вагонами третього класу. Перевозили харчі, деревину, вугілля, різну машинерію й людей, що не мали куди поспішати.

Гальмівні кондуктори сиділи на своїх місцях і споглядали на світ. Мали роботу, яку називають «не бий лежачого». Траплялися між ними такі, що їздили всеньке літо й з усього світу людей бачили тільки станційні будинки. Часом випадало так, що сидіння для гальмівників були повернуті в тому самому напрямку, тому доводилося крутити головою більше, ніж зазвичай. Ці робітники нагадували птахів на телефонному проводі, які прилетіли сюди з різних сторін і сіли саме на цей потяг. Одні відверто признавалися, що ніколи в житті не було їм так добре, як тут, а другі нарікали на білі ночі, коли важко заснути. Одним була не до душі ця робота — кілька разів крутити ручку в одному напрямку, а потім у зворотному, коли поїзд ішов згори чи під гору або ж на довгих поворотах між довжелезних боліт та шарпаних вітром лісів, що пропливали побіч у тому самому невеселому такті. Та й сама праця не відзначалася пишнотою. Інші надіялися дістати постійну роботу в управлінні Державних залізниць і з часом стати станційними працівниками, мастильниками, машиністами чи кондукторами, але решта сприймала своє становище як щось тимчасове, як халепу, в котру чомусь довелося вскочити. Таку тимчасову роботу не дуже цінували перед Першою світовою війною. (Тепер, після часів Кунце-Бурчуна, вона справляє враження усмішки Державних залізниць далеко звідси).

Стояла тут гранітна скеля, що зірвалася з носа давнього бога й потрапила в правічні болота. Коли на початку століття стали будувати залізниці, сюди першими прийшли інженери й копачі зі своїм бригадиром.

— Ось тут, вздовж болота, проляже колія. Не зависоко й не занизько. Нам треба подумати про схили. Краще поворот, ніж узвіз. Від цієї улоговини до найближчого горбка доведеться насипати землі. Посередині насипу ми покладемо трубу або спорудимо місток, а для цього треба граніту.

Ціпок увіткнувся в мох. Люди спробували підірвати скелю і невдовзі мали свій граніт, який возили дрезинами до труб, мостів і вантажних причалів. Згодом біля каменярні виросло невеличке поселення, за кілька кілометрів від місця, де мала бути залізнична станція. Коли проклали колію, декотрі з робітників залишилися тут постійно працювати каменярами. Придбали собі ділянки землі під забудову й звели домики. Для нежонатих був барак. Приїхав сюди й безземельний орендар із жінкою, з цілим виводом дітей та з ламаним грошем у кишені, осушив шмат болота, засіяв зерном і купив коня та трьох корів. Можна було полювати, тут водилися лосі, вистачало зайців і птахів, мисливці ставили капкани на лисів й сильця на білих куріпок. Добре росли квіти та картопля, й хтось спробував посадити смородину. В