Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

Повернувшись до чергового, Квіст насунув кепку на лоба й усміхнувся.

— Жарко, правда?

Чоловічок розстібнув кітель і напустив на себе міну доброзичливости та переконливости.

— Навіщо ви, власне, тут зійшли? Це ж, погодьтеся, геть нерозумно. Уявіть собі, а якби я ось так покинув свій пост!

— Авжеж, тоді земля провалилася б під ногами, — ще раз усміхнувся прибулець.

— І то де! Саме тут! Я не збагну такого вчинку, навіть якби й пішов на нього. Ось тут!

Він тицьнув пальцем на торфове болото.

— Так, тут гарно, — кивнув Квіст.

— Тут нічого нема — ні готелів, ні доріг. Нічогісінько.

— Атож, — відповів Квіст.

— Нема де жити, — сказав черговий.

— Нема, — підтвердив Квіст і знову всміхнувся.

Не втримавшись, щоб не почухатися за вухом, черговий глипнув на співбесідника.

— Якщо вам набридла робота, то так треба було й доповісти, як ото інші роблять. Може, хочете спитати про роботу на кам’яному кар’єрі? Це за три кілометри звідси. Є там барак. Але начальник приїде не раніш, як у суботу.

— Чи завжди ця місцина така гарна? — спитав Квіст.

— Тут просто-таки комарине пекло, — відрік чоловічок, відвернувся й рушив до робочого місця. Стукотів телеграфний апарат, і черговий мляво схилився над стрічкою. Тоді зателефонував на сусідню станцію й спроквола повідомив, що поїзд № 41 від'їхав у належний час.

Квіст чимчикував колією на північ, мружачись від сонячних відблисків на поворотах. Був звичний ось так ходити; це було пізнати по тому, що він довгим кроком переступав по дві шпали на стику рейок і тримався внутрішньої кривої, щоб таким чином виграти хоча б десять дюймів за кілометр. Вийшовши із закруту, побачив червоно-брунатне торфовище, яке, немовби широка, залита сонцем Божа путь, простягалося на добрих чотири кілометри вперед. На наступному повороті стояла хатка колійного обхідника. Увійшовши, Квіст попрохав кухлик води, натомість дістав, як і сподівався, чашку кави та здобну булочку. Обхідник сидів за столом і лагодив пару туфель.

— Тепер тільки виходити надвір та й грітися на сонечку, — мовив він.

— Так, шкода, якщо не скористаєш із такої гарної погоди, — відповів гість.

— Мабуть, шукаєте роботу на кар’єрі? — спитав обхідник, прохромивши шилом підметку.

У дірку вскочив білий кілочок, стук-стук. Шило знову встромилось у підметку.

— Еге ж, це непогана ідея, — кивнув Квіст. — Напевно, ця скеля доволі висока?

— А таки висока, — відповів обхідник, уродженець рівнини. — Сто метрів.

— Вищої, либонь, не треба, — припустив гість.

— Вищої? — здивувався господар і придивився ближче до гостя. — Звичайно, не треба. Подивилися б ви, як доводиться коням звозити згори каміння!

— Я мав на увазі краєвиди, — пояснив Квіст. — Тут у вас неземна краса.

— Взимку гарніше, — буркнув обхідник. — Влітку мусимо заміняти шпали. Ну а зимою не дуже багато роботи. Та й маємо тут надвишку за працю на Півночі.

— Чи багато маєте дітей? — поцікавився гість.

Обхідник задумався.

— Я тут уже вісім років, — відповів він. — Перед тим не був жонатим. Їздив гальмівником, це було давно.

— Так-так, — сказав Квіст, — з дітьми веселіше.

Господар забив ще кілька кілочків. Розмова була така дивна, що він зволікав з цією роботою.

— Начальник приїде хіба що аж у суботу, — пояснив він. — Ви ж, мабуть, хотіли влаштуватися на каменоломні?

— Побачу, як воно складеться. Власне, я тут в іншій справі.

Обхідник знову встромив кілочка в рот і звів голову.

— Ви, звісно ж, торговець?

Однак, глянувши на одежу, взуття й руки, вийняв кілочка з уст, видобув шило й застукотів.

— Ви могли б заночувати в бараку, — сказав він. — Але вони спершу схочуть подивитися на ваше волосся. Розумієте, тут різні ходять, і не раз траплялося, що й вошей від них набиралися.

— Розумію, — мовив Квіст. — Але я не певен, що ночуватиму. Як гадаєте, чи не позичили б мені на кар’єрі лома?

Тут обхідник мало не похлинувся кілочком. Так перейнявся цією прикрістю, що міцно стулив повіки й ковтнув слину. Однак ця цурочка засіла під язиком. «Якби ковтнув, міг би заробити апендицит», — подумав він мимохідь.

— Невже ви надумали шукати тут золото? — спитав господар. І рішуче докинув, неначе йшлося про те, щоб зберегти оті скарби для самого себе: — Ніякого золота тут немає! Я цього певен. Гадаєте, що в цих краях є золото?

Він відклав шило та молоток і виплюнув цурочку.

— Та ні, не гадаю, — відказав Квіст. — Зрештою, золото добувають не ломами. Але мені придався б лом. Чи не міг би я його позичити на каменоломні?

— Можете взяти в мене, — сказав обхідник.

— Як добре, тепер не доведеться йти аж туди, — виснував Квіст. — Ви дуже мені допомогли.

І широко усміхнувся.

Ось так почалася найдивніша подія в житті обхідника. І найбентежливіша — на кілька років, аж по велику мобілізацію на початку світової війни. Хазяїн оселі пішов до дровітні й приніс лома. Гість оглянув інструмент, кивнув, закинув його на плече й пообіцяв:

— Повернуся за якусь годину.

На ґанок вийшла обхідникова жінка, оточена шістьма дітьми, з сьомим найменшеньким на руках, і глянула, замучена й залякана, на чоловікове лице. Була в тяжі. Здавалось, обхідник занепокоївся.