Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

достатку родили ягоди, кишіло комарнею та мошвою. За три кілометри на схід, посеред торфовищ, лежала селянська садиба, до якої вели кладки, а за чотири кілометри на захід — ще одна садиба, і більша частина стежки до неї теж була мощена дошками. Хуторяни сіяли зерно, рибалили й видобували дьоготь. Завжди набиралося кілька діжок дьогтю та кілька мір вугілля, щоб узимку завезти це добро на станцію. Крім того, в лісових озерцях було багато риби, і робітники, будуючи залізницю, звісно ж, глушили рибу динамітом. Інколи сюди приїжджали коробейники й розкладали свій товар. Мандрівні кравці знімали мірку, а за кілька місяців достачали пошиту одежу. Одного разу завітав сюди торговець велосипедами, але від станції ані не рушив, дізнавшись, що тут взагалі немає доріг.

Коли важкий ешелон із рудою спинився на запасній колії цього гарячого передвоєнного дня, зразу перед тим, як мав надійти зустрічний потяг, машиніст зліз із паровоза й, сопучи, рушив через рейки до станційного чергового. Гальмівні кондуктори, простоволосі, у розстібнутих піджаках та сорочках, сиділи на своїх місцях і курили сигарети «Арміро» з дерев’яних цибухів. На жорстві за станційним будинком курка тричі обійшла дощомір. Поволі випаровувалася вода з канави на торфовищі й закисала в барвистих калюжах. Кочегар із вимірником рівня мастила виліз на паровоз. За кілометр звідси, з повороту, чутно було гуркіт зустрічного потяга. Стоячи у скісній тіні перед станційним приміщенням, машиніст влив у себе півлітра води, відтак витер спітніле лице та рідке волосся великим засмальцьованим носовичком. Коли прибув зустрічний поїзд, вони удвох із черговим втомлено віддали честь. День був важкий.

— Зараз знову поїдемо, — сказав черговий, глянувши на годинника. В будинку задзвонив службовий телефон, і телеграфний пристрій заторохтів по невидимій паперовій стрічці: та, та-та, та-та-та. — Еге ж, знову поїдемо, — повторив черговий і подумав, що, слава Богу, семафор правильно наставлений.

Було чути, як кочегар сипле вугілля. Примруживши очі від одблиску на рейках, машиніст перейшов колію. Черговий на станції подався до семафора — Богу дякувати, правильно наставленого — і перевів стрілку.

Саме тоді один із гальмівників зліз із свого сидіння. Машиніст звів руку, неначе хотів махнути йому, мастильник у товарному вагоні у протилежному кінці потяга простяг руку й загріб нею в повітрі, немовби хотів завернути цього чоловіка. Десять втомлених гальмівних кондукторів, отямившись, затяглися тютюновим димом, притримали цибухи й щигольнули недокурками. Яса з десяти точних пострілів. І задивилися на товариша, що, поволі й обережно перейшовши колію, ступив на перон.

Там він і залишився стояти.

— Вилазь-но, чоловіче, ми вже їдемо! — гукнув машиніст і нервово сіпнув рукою. Біля стрілки черговий зробив плавний рух червоним прапорцем.

— Квісте! — крикнув мастильник. — Їдемо!

Гальмівники ліворуч і праворуч спорожнілого сидіння теж порозкривали втомлені роти. Один заволав дерев’яним голосом:

— Алексе! К бісовій…

Зиркнувши на годинник, Квіст обвів поглядом червону стіну будинку. Тоді обернувся й, звівши великі брудні руки, спроквола помахав ними.

— Я залишаюся, хлопці!

Машиніст забрався на своє місце. Кочегар висунув закіптюжену спітнілу голову.

— Гальмо відпущене! — гукнув Квіст. — Можете їхати!

— Здурів чоловік! — крикнув машиніст і випустив пару — як попередження. Тоді дав два короткі свистки.

— Буде рапорт! — гримнув мастильник.

— Алексе! — заволав один із гальмівників.

— Гей, Квісте! — завторувало йому кілька інших.

— Гей, гей, — кивнув їм Квіст, знову обернувся до стіни й став її уважно розглядати. У вікні побачив жінку чергового — обличчя між вазонками — і люб’язно вклонився їй. В оселі вереснула дитина, по паперовій стрічці стукотів телеграфний апарат, дзвонив телефон.

Поїзд рушив.

Перевівши стрілку після того, як на ній проторохтів останній вагон, черговий повернувся, демонстративно застібнув ґудзика на чорному кітелі й виструнчився.

— Бога ради, що ви тут робите?! Ви не поїхали з ними?

Квіст спокійно глянув на нього згори.

— Не поїхав. Мабуть, залишуся тут.

Черговий озирнувся, немовби шукав підмоги проти цієї людини, безпорадно застібнув ще одного ґудзика, вийняв велику носову хусточку й заходився витирати чуприну та пітникову лямівку в картузі.

— Ви несповна розуму, — промимрив він. — Що ви тут робитимете?

— Залишуся тут на якийсь час, — приязно відповів прибулець.

— Але на вас подадуть рапорт, — сказав черговий, буцімто занепокоївшись цим документом, який насправді зовсім його не обходив.

— Еге ж, — згодився гальмівник, — і тут не зарадиш лиху. Мене звуть Квіст. Поклав я край усьому, тепер можуть рапортувати, скільки хочуть.

Переводячи дух, і набираючи повітря, щоб змогти якнайдовше вичитувати, він розглядав співрозмовника. Високий, жилавий, у синьому піджаку, в кепці, взутий у грубі черевики. Блакитні очі з веселими, щирими блищиками, шпичастий ніс, рідкі жовті вуса над ротом, де бракує кількох зубів. На лівому зап’ястку витатуйовано пробите стрілою серце та якір.

Ось тепер у черговому визріла злість — добірна, плекана. І почав він вичитувати. Зауважив, що не личить дорослій людині так поводитися — марнувати своє майбуття.

— Таж гальмівний кондуктор може потроху підійматися службовою драбиною, якщо шанується, скажу я вам! Отак підвести державу, наразити на небезпеку поїзд та людей і — ось це, найжахливіше, черговий приберіг на сам кінець — заробити рапорт!

Увесь час Квіст стояв, споглядав згори на присадкуватого опецькуватого упрілого чоловічка й ані пари з уст не пустив. Та коли той знову набирав повітря, гальмівник вставив-таки слово:

— Чи не можна було б випити кухоль води?

— Можете піти на кухню й напитися з ковша, — відрубав черговий. І тут же втямив собі, що це безглуздо — висварювати прибульця, таж до нього нема ніякого діла.

На кухні Квіст випив два ковші, збив кепку на потилицю й усміхнувся блідій жінці.

— Гарні у вас квіти! — сказав він замість подяки