Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько

— Що це за приміщення?

Пилип не розумів, куди їх привела Анна. Вона, він і Ліза стояли перед красивим будинком молочного кольору з високими круглими колонами та прекрасними білими вікнами.

— Це Академія гуманітарних наук, — відповіла Анна.

— І чому ж ми сюди прийшли?

— Зараз усе дізнаєшся, — промовила дівчина і рушила до вхідних дверей.

Друзі покірно, з нерозумінням на лицях, рушили за нею.

Двадцять хвилин підлітки блукали по широких коридорах академії. Ліза з Пилипом просто йшли за Анною, яка, здається, сама не знала, куди має податись.

— Що ми тут робимо? — спитала Ліза. Її це вже починало дратувати. — Може, поясниш?

— Чекай, не зараз, — заклопотано відповіла Анна, пильно вдивляючись у таблички кожних дверей, повз які вони проходили. Коли вона помітила двері з написом «Деканат», її очі засяяли і вона впевнено рушила до них: — Знайшла, ходімо!

Пилип з Лізою перезирнулись, але все ж зайшли за подругою в деканат. А там, в принципі, нікого не було. Лише за одним з дев’яти столів сиділа темноволоса жіночка років сорока. Вона навіть не поглянула на підлітків, які ввійшли в залу і трохи розгубились. Пилипа, натомість, не збентежив той факт, що в деканаті сидить лише одна жінка-секретарка. Було літо — академія не працювала, тож він взагалі розраховував, що двері, до яких прямувала Анна, не відчиняться.

Анна набрала в груди повітря і підійшла до стола єдиної секретарки. Та й надалі не реагувала на присутніх, просто тупилась у монітор комп’ютера і, мов робот, час від часу клацала по клавіатурі.

— Доброго дня, — невпевнено почала Анна. — Я хочу дізнатись, чи не закінчився набір у Літню школу прози і поезії?

— Не закінчився, — механічним голосом відповіла жінка. — Проте заявки прийматимуться ще тільки два дні.

Анна помітно зраділа, а от Ліза і Пилип до кінця не розуміли, що відбувається. Бажання Анни стати учасником літературної школи видавалося для обох просто безглуздим, адже подруга ніколи не виявляла таких творчих нахилів.

— А де можна подати заявку? — після цього Анниного запитання у Пилипа остаточно відвисла щелепа.

— Ось, — мовила жінка, все ще дивлячись у монітор. Вона, ніби вже рефлекторно, поклала перед Анною якийсь бланк. — Ви маєте заповнити цю анкету і віднести її в сорок шостий кабінет разом зі зразками ваших робіт… — Врешті жінка відвела погляд від комп’ютера і глянула на годинник, який висів на стіні. — Якщо хочете подати заявку сьогодні, то варто поспішити — за півгодини кабінет закривається і відкриється лише завтра о дев’ятій.

— Зрозуміло, — беручи анкету, сказала Анна. — Дякую.

— Прошу, — повертаючись до справ, відповіла секретарка.

Анні жартома подумала, що вона так зосереджено грає в пасьянс-павук. Дівчина мерщій поспішила до дверей. Ліза і Пилип, шоковані, вийшли за нею.

— Ти що, хочеш стати учасником цієї школи?! — вражено запитала Ліза.

— Ні, — відповіла Анна. Вона підійшла до стола, який стояв у коридорі, і почала вивчати бланк. — Маєте хтось ручку?

— То для чого тобі ця анкета, якщо не хочеш вступати в цю школу?

Анна знала, що не варто гаяти часу, бо хотіла зробити цю справу саме сьогодні, проте повинна була все пояснити друзям, бо вони до кінця нічого не розуміли.

— Розумієте, — повела вона, — я хочу записати в цю школу Бенедикта. Нещодавно я дізналася, що він пише прекрасні вірші… Настільки прекрасні, що я вам їх нізащо не опишу… Не смійтеся, це справді так… Тож я допоможу йому зробити перші кроки… Він може навчитись більшого. Його в цій школі можуть багато чого навчити. Люди можуть помітити його талант.

— Що? — збентежилась Ліза. — А чому він нам не казав, що пише? Він хоча б готовий показувати ці вірші комусь?

— Готовий. Я переконала його у тому, що вірші заслуговують на увагу. А тепер я допоможу йому знайти цю увагу. Це має статись у цій школі.

Ліза і Пилип не змогли знайти слів, щоб описати все, що думають. Анна сприйняла це як розуміння і повернулась до заповнення бланку. На більшість запитань відповідей вона не знала. Їй були відомі лише дата народження хлопця і його ім’я.

— Блін… Ви знаєте його прізвище?

Пилип нервово реготнув, а Ліза підхопилась допомагати Анні і почала напружувати мозок, щоб згадати хоча б якусь інформацію про друга.

— Чекай… Я знала… Щось на К…

— Крех! — згадав Пилип. — Точно, Крех!

Анна вписала ім’я і прізвище хлопця, пропускаючи параграф «по батькові». Далі треба було написати назву міста, з якого він родом.

— Пиши Івано-Франківськ, — сказала Ліза й одразу зловила спантеличені погляди друзів. — Ну що? Він типовий франківчанин… Оця його мова така культурна…

— У цьому щось є, — визнала Анна і вписала це у бланк.

Ось такими зусиллями Анна, Ліза і Пилип заповнили всі поля в анкеті про вступ у Літню школу прози та поезії. Адресу, на котру повинен прийти лист з результатом (чи прийняли Бенедикта, чи ні), Анна вписала свою. Вона не сумнівалася, що його приймуть. Проте, якби раптом таке не сталося, вона вирішила, що не скаже хлопцю про цю спробу, оскільки його це може