Нічний черговий - Ірвін Шоу

— Я чув і гірше, — довелося заспокоїти її.

Вона похитала головою.

— Я поводила себе як справжня жителька Вашінгтона, що на жодну мить не забуває про самооборону. Професіональна деформація мовних навичок. Але немає причин використовувати їх з тобою. Ти — не людина, від якої треба оборонятися. Прошу пробачення.

Я підійшов до неї і поцілував її в голову. Коси пахли свіжим морозним повітрям.

— Тобі нема чого вибачатися. Не такий я красень.

— Я думаю, що саме такий,— заперечила вона.— Ти, звичайно, не дзвонив Бренді.

— Звичайно, ні.

— Треба ж було мені бовкнути таку дурницю.— Вона зітхнула.— Я повинна навчитися залишати свою броню вдома на час уїкендів.— Вона усміхнулася до мене. При світлі лампи її обличчя було молоде і ніжне.— Ти можеш забути все зайве, що я тоді сказала?

— Якщо ти хочеш. Що ще спало тобі на думку у Вірджінії?

— Я подумала, що того єдиного разу, коли ми з тобою кохалися, ми обоє забагато випили.

— Справедливе зауваження.

— Я подумала, як було б добре покохатися тверезими, як скельця. Ти пив що-небудь після ленчу?

— Ні.

— І я — ні, — сказала Евелін, встаючи і обіймаючи мене.

Цього разу вона дозволила мені роздягти себе.

Десь серед ночі вона прошепотіла:

— Завтра ти повинен виїхати з Вашінгтона. Якщо ти залишишся ще на один день, можливо, я ніколи не відпущу тебе. Але не можемо ж ми так зробити, правда?

Коли я прокинувся вранці, вона вже пішла. На столі лежала записка, написана її чітким похилим почерком: «Уїкенд закінчився. Сьогодні вже понеділок. Будь ласка, не сприймай серйозно нічого з того, що казала леді Е.».

Йдучи на службу, вона знову вдягла свою броню. Я зім'яв папірець і жбурнув його в кошик для сміття.

8

Того ж ранку я одержав паспорт. Міс Шварц сказала, що містера Хейла в кабінеті немає, але він дав необхідні вказівки. Я знаю, чому його не виявилось у кабінеті. Просто на кінець уїкенду Хейл прийшов до висновку, що йому буде не зовсім зручно знову побачитись зі мною. Тим більше в присутності міс Шварц. Він не перша людина, що жалкує при денному світлі про свої нічні зізнання.

Міс Шварц, як завжди, була прекрасна і привітна, але Джеремі Хейлу я не заздрив.

Потім я одержав гроші за виграними чеками й купив собі дві легкі, але надійні валізи. Гарні, темно-сині, з червоними замками, вони коштували немало, але мене цікавила не вигода, а надійність. Ще я купив місткий «дипломат» з секретним замком, його можна було покласти б більшу з валіз. Тепер я був цілком споряджений для подорожі, мов Улісс на добре проконопаченому човні, який мчить за вітром до несподіваної небезпеки, що ховається за найближчим мисом.

Продавець запитав мене, яку комбінацію цифр хотів би я набрати на замку.

— Раджу вам, — сказав він, — обрати число, яке щось означає для вас. Тоді ви його не забудете.

— Шість-нуль-два, — не вагаючись назвав я. Це число означало для мене дуже багато, і навряд чи коли-небудь я його забуду.

Близько третьої години я вирушив у напрямку Нью-Йорка з новими валізами в багажнику орендованої машини. Я подзвонив братові і домовився зустрітися з ним завтра о десятій біля мого банку.

Переночував я в мотелі під Трентоном. Я не хотів бути в Нью-Йорку жодної зайвої хвилини.

Розуміючи, що чиню не те, що треба, я подзвонив Евелін. Я не знав, що їй скажу, але хотів почути її голос. Телефон продзвонив не менше десяти разів. На щастя, нікого не було вдома.

Продираючись до банку забитою транспортом Парк-авеню, я був змушений зупинитися перед світлофором на розі вулиці, де стояв «Св. Августін». Коли дали зелене світло, щось штовхнуло мене звернути туди. Я відчув, як у мене по спині побігли мурашки, коли я повільно проминув знайомий вхід і навіть потішив себе думкою зайти всередину і покликати Друсака. Це не була ностальгія. Просто зараз він міг би відповісти мені на деякі запитання. А його гнів трохи розважив би мене цього ранку. Якби було де поставити машину, я зробив би цю дурницю і зайшов. Але вулиця була геть забита, і я поїхав далі.

Коли я підійшов до банку, Хенк уже стовбичив там, змерзлий і нещасний на дикому вітрі в своєму благенькому пальті. Якби я був поліцейський, я б запідозрив його в чомусь, у дрібному злочині або невеличкому шахрайстві, у тому, скажімо, що він, зловживаючи довір'ям якоїсь вдови, намагається продати їй фальшиві коштовності.

Коли він мене побачив, його обличчя проясніло, ніби до того він сумнівався, чи з'явлюсь я взагалі. Він зробив крок мені назустріч, але я не зупинився.

— Зустрінемось на сусідньому розі,— кинув я, минаючи його.— Я там буду через хвилину. — Якби хтось стояв поруч і спеціально спостерігав за нами, навіть такий чоловік навряд чи помітив би, що між нами відбувся контакт. У мене було прикре відчуття, ніби все місто, мов одне велетенське око, стежить за мною.

У сховищі той самий старий, блідіший, ніж будь-коли, взяв у мене ключ, витягнув свій, відчинив сейф і дістав звідти сталеву скриньку. Я відрахував двісті п'ятдесят стодоларових асигнацій і поклав їх у конверт, яким запасся ще у Вашингтоні. Я ставав видатним покупцем таких конвертів і, напевне, сприяв розквітові цієї галузі індустрії.

Хенк чекав мене на розі біля невеличкої кав'ярні, змерзлий ще більше. Він з острахом поглянув на конверт у мене під пахвою, ніби той міг вибухнути в будь-яку мить. Дзеркальне вікно кав'ярні запотіло, але я все-таки бачив, що там майже нікого немає. Жестом звелівши Хенку йти за мною, я ступив у кав'ярню, зайняв столик у кінці залу, поклав на нього конверт і зняв плащ. У кав'ярні було нестерпно гаряче, але Хенк сів, не знімаючи ні пальта, ні старого сірого заплямованого капелюха з обвислими крисами, який незграбно сидів на його голові. Братові очі, сховані за окулярами, що врізалися в перенісся, сльозилися від холоду. Він мав обличчя людини, знищеної пронизливим вітром, змореної роками турбот. Я уявив собі, як темними зимовими