Нічний черговий - Ірвін Шоу

Хоч би що зі мною сталося, поклав я, але в його роки я не буду так виглядати. Ми все ще не промовили ні слова.

Коли підійшла офіціантка, я замовив чашку кави.

— Мені треба було б випити, — сказав Хенк, але теж узяв каву.

Біля перегородки стояв автомат для розміну монет, трохи далі автоматичний програвач. Я вкинув у шпарину два десятицентовики і наздогад натиснув кнопку. Коли офіціантка повернулася з нашою кавою, музика лунала так голосно, що за сусіднім столиком мене могли б почути, тільки якби я кричав.

Хенк жадібно випив каву. Вона не мала аромату ні рому, ні помаранчів, ні кориці.

— Сьогодні вранці я двічі блював, — не знати навіщо повідомив він.

— Гроші тут.— Я постукав по конверту.

— Дуг, боже мій, — вирвалось у Хенка.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, в усякому разі, тепер це — твоє. Я піду перший. Зачекай десять хвилин, потім теж можеш іти. — Я не хотів, щоб він побачив мою машину і запам'ятав номер. Нічого цього я не обмірковував наперед, і не знаю, чи воно взагалі було потрібно, але обережність ставала моєю другою натурою.

— Ти ніколи не будеш шкодувати, — сказав Хенк.

— Не буду, — потвердив я.

Зім'ятим носовичком він утер очі, які все ще сльозилися.

— Коли я сказав тим хлопцям, що цього тижня прийду з грошима, — мовив він, — вони мало не здуріли від радощів. Ми збираємось укласти угоду. Вони не проти.— Він розстебнув пальто і з-під старого сірого шарфа, що висів у нього на шиї, немов мертва гадюка, витягнув ручку і маленький блокнот. — Я напишу розписку.

— Не треба, — заперечив я. — Ти знаєш, що я дав тобі гроші, і я це знаю.

Хенк і сам ніколи не брав з мене ніяких розписок.

— Протягом року ти, Дуг, станеш багатою людиною,— пообіцяв він.

— Гаразд, — погодився я, подумавши, що його витівка була безнадійною. — Тільки я не хочу ніяких паперів. Нічого. Думаю, ти, як бухгалтер, зможеш правильно розподілити прибутки без будь-яких записів.— Я згадав, що говорила Евелін про копірувальні машини, і в мене були підстави думати, що і в Скрантоні вони є.

— Звичайно, зможу, — засумував він, бо вибрав собі не ту професію, а тепер уже пізно щось міняти.

— Я не хочу, щоб мене розшукувало податкове управління.

— Розумію, — сказав він. — Не можу сказати, що мені це подобається, але я тебе розумію.— Він похмуро кивнув головою.— Ніколи в світі я б не подумав, що ти...

— Досить про це, Хенку,— зупинив його я.

Перша платівка закінчилась неймовірним акордом, і голос офіціантки, яка давала замовлення касиру, в тиші пролунав неприродно голосно.

— Яєчню з беконом.

Я зробив ще один ковток і встав, лишивши конверт на столі. Одягнувся.

— Я буду дзвонити тобі. При нагоді.

Хенк змучено посміхнувся мені, забираючи конверт.

— Бережи себе, хлопчику,— сказав.

— Ти теж,— я торкнув його за плече і вийшов на мороз.

Наступний літак вирушав у Європу тільки в четвер о сьомій вечора.

У вівторок о пів на третю дня я залишив у сталевій скриньці сто доларів і вийшов з банку, маючи в новому вашінгтонському «дипломаті» сімдесят дві тисячі дев'ятсост доларів. З конвертами було покінчено. Навіть самому собі я не міг пояснити, чому я лишив ті сто доларів. Забобон? Сподівання, що одного дня я сюди повернуся? В усякому випадку, я заплатив за користування сейфом на рік уперед.

Цього разу я зупинився в «Уолдорф-Асторії». Той, хто може розшукувати мене, певно, вирішив, що я вже поїхав звідси. Я повернувся до свого номера, відкрив «дипломат», взяв звідти три тисячі доларів і поклав у свій новий гаманець із котикової шкіри. В ньому було досить місця і для паспорта, і для квитка на всю подорож. У конторі лижного клубу «Крісті» на Сорок сьомій авеню, куди я пішов після зустрічі з Хенком, я звернувся до міс Менсфілд, приятельки Уейлсів, яка заповнила мою членську картку, автоматично поставивши потрібну дату. Вона сказала, що я прийшов дуже вчасно, бо саме того ранку двоє чоловіків відмовились від квитків. Я недбало запитав, чи не їдуть Уейлси. Вона переглянула список і на мою радість сказала, що їх немає. У мене ще лишалася чимала частина грошей, виграних на перегонах і в покер. Навіть якби в мене не було «дипломата» з його вмістом, то після всіх витрат на оренду машини й готелі у Вашінгтоні і Скрантоні у мене все ще було більше грошей, ніж я будь-коли в житті водночас тримав у руках. Беручи номер в «Уолдорфі», я навіть не поцікавився, скільки він мені коштуватиме. Приємно було усвідомити це.

У графі «Місце проживання» я записав адресу Евелін Коутс. Тепер, коли я з усіма розпрощався, мої жарти стосувалися тільки мене одного.

Протягом останніх днів я майже не мав нагоди з когось посміятися. Вашінгтон змусив мене стати розсудливішим. Якщо багатство приносить щастя,— адже так усі вважають,— я в цій справі поки що був новачком. У моєму новому становищі в мене був небагатий вибір партнерів — Хейл з його невдалою кар'єрою і любовною пригодою, що коштує йому стільки нервів, Евелін Коутс з комплексом самозахисту, мій бідний брат.

Я вирішив, що в Європі пошукаю людей, які живуть без проблем. Старий континент завжди був місцем, куди тікали багаті американці. Тепер я зараховував і себе до цього класу. Я залюбки дозволю всякому, хто встиг мене обскакати, давати мені уроки з солодкої науки безтурботності. Буду орієнтуватися на вдоволені обличчя.

Проте в середу я весь вечір просидів у номері, дивлячись телевізор. Не було сенсу ризикувати в останню ніч на американській землі.

На прощання я залишив сто п'ятдесят доларів букмекеру «Св. Августіна» з запискою: «Вибачаюся, що примусив вас чекати на ваші гроші» і підписався. Тепер принаймні буде в Америці людина, яка підтвердить мою репутацію чесного чоловіка. Виходячи з готелю, я відіслав записку.

В аеропорт я приїхав заздалегідь на таксі. Портфель з грошима лежав у великій темно-синій валізі, яка мала замок із секретом. Поки ми будемо перетинати Атлантику, мені доведеться розлучитися з грошима, але нічого не вдієш. Я знав,