Нічний черговий - Ірвін Шоу

— О'кей,— сказав він.— Тепер усе на своїх місцях. Евелін, ви виграли 355 доларів 30 центів. Містер Граймс виграв 1207 доларів. Усі інші діставайте чекові книжки.

Поки всі з'ясовували, хто скільки винен, чулися звичні жарти на адресу Хейла, який незаконно привів грати нову людину, тобто мене. Евелін Коутс не жартувала. В розмові не було жодних натяків на суперечку, яка щойно сталась.

Я намагався виглядати розв'язно, коли складав чеки в гаманець. На щастя, всі вони були виписані на банк Хейла у Вашінгтоні, і він відразу ж підписався на них, так що в мене не буде ніяких проблем при отриманні грошей.

Ми вийшли всі разом і довго тупцювали, прощаючися з конгресменом і фейлетоністом, які взяли таксі. Потім юрист узяв під руку Евелін, промовивши: «Нам по дорозі, я підвезу вас». Хейл порався в машині, шукаючи сигарети, і якусь мить я стояв сам, спостерігаючи, як вони прямують до автомобільної стоянки. Я ще чув її низький сміх, коли вони зникли зовсім.

Деякий час Хейл їхав мовчки.

— Скільки ще ти збираєшся пробути у Вашінгтоні? — запитав він, коли ми зупинилися перед світлофором.

— Поки отримаю паспорт. Понеділок, вівторок...

— А потім куди?

— Потім подивлюсь на карту. Куди-небудь у Європу.

Коли світло переключили, він різко рвонув машину.

— Боже, як я хотів би поїхати з тобою! Куди завгодно. — Мене вразила напруга, що чулася в його голосі. Він говорив, наче в'язень, що розмовляє з людиною, яку завтра випустять на волю. — Це місто, — видихнув він, — справжнє болото. — Хейл сердито повернув у недозволеному місці, аж шини завищали. — А той нікчемний байстрюк, фальшиво-спокійний Бенсон, що говорить так, ніби жує патоку... Тобі пощастило, що ти не працюєш в урядовій установі...

— Не розумію, про що ти говориш? — Я був по-справжньому спантеличений.

— Якби ти там працював, — я маю на увазі, в урядовій установі, — уже в понеділок на тебе накапали б комусь із твоєї установи, комусь такому, хто сидить над тобою.

— Ти маєш на увазі те, що я говорив про вибори і зміну спортивної форми? Всю ту нісенітницю?— Я намагався приховати нотки недовіри в своєму голосі, хоча дуже серйозно сприймав його слова. — Але ж я нічого особливого не казав. Я жартував, або точніше, наполовину жартував.

— Друже, не жартуй у цьому місті, — похмуро мовив Хейл. — Принаймні з такими хлопцями, як той. Півроку я намагаюся зробити так, щоб він більше не грав з нами, але у нас у всіх кишка тонка. І в мене самого. Ти, можливо, жартував, але він не жартував.

— А я ще хотів — була така мить — хотів сказати, що залишуся до наступної суботи.

— Не роби цього. Тікай звідси. При першій нагоді тікай. Як би мені самому хотілося зробити те саме.

— Не знаю, як це робиться у вашому департаменті, — висловив я припущення, — але хіба ти не можеш попросити, щоб тебе перевели в яке-небудь інше місце?

— Попросити я можу,— мовив Хейл.— Але на цьому все і скінчиться. — Він м'яв у руках сигарету. — Мене вважають на роботі неблагонадійним, тому їм потрібно стежити за мною двадцять чотири години на добу...

— Ти — неблагонадійний? — Як на мене, це було найбезглуздіше з усього, що можна вигадати.

— Я був два роки в Таїланді. Ще надіслав тобі звідти листа. Пам'ятаєш?

— Він до мене не дійшов. Може, тому що я весь час переїжджав.

— Я написав кілька звітів, які затримали у відповідних каналах.— Хейл гірко засміявся.— Каналах! Каналізаційних трубах! Так от, вони ввічливо присадили мене, дали мені чудовий кабінет з прекрасною секретаркою, підвищили платню, і тепер я порпаюся в паперах, вартих тільки того, щоб ними обклеювати стіни. І єдина причина їхнього чуйного ставлення до мене — це мій тесть. Але сигнал був досить чіткий, і я його зрозумів. Будь гарним хлопчиком, або... Боже мій! — він знову засміявся, грубо, уривчасто. Смішно згадати, що колись я святкував здачу екзаменів в закордонне відомство! І все це не має ніякого сенсу — звіти, які я писав... Я сам собі дав під зад — відважний правдолюбець, хоробрий маленький поборник справедливості. Ісусе, там, у тих листках не було нічого такого, про що не писали б після того всі газети. — Він люто зім'яв сигарету в попільниці. — Ми живемо в час Бенсонів, тихеньких отруювачів, які з дитинства знають, що шлях нагору лежить через каналізаційні труби. Я розкажу тобі дещо цікаве — про одне психологічне явище. Хтось мав би описати це в медичному журналі. У мене були дні, коли я постійно відчував у роті присмак г... Я чистив зуби, полоскав горло, просив секретарку ставити мені на стіл вазу з нарцисами — нічого не допомагало...

— Господи,— урвав я його,— мені здавалося, що в тебе все чудово.

— Я добре граю, — стомлено признався Хейл. — Я повинен це робити. Я — першокласний старий брехун. Увесь наш уряд складається з брехунів, там є де попрактикуватися. Щасливий службовець, щасливий чоловік, щасливий зять, щасливий батько двох дітей. О боже, навіщо я все це тобі розповідаю? Думаю, в тебе повно своїх турбот.

— У даний момент — ні, — сказав я. — Але якщо тобі так погано, чому б не облишити все це. Не перейти на іншу роботу?

— Куди? — вигукнув він. — Торгувати краватками?

— Може, щось підвернеться. — Я не натякнув йому, що можна почати з місця нічного портьє у Нью-Йорку. — Візьми відпустку на кілька місяців, зорієнтуйся і...

— І що? — він глузливо гмикнув.— У мене нема й пенні за душею. Ти ж бачив, як ми живемо. Зарплати вистачає тільки на половину витрат. Решту підкидає мій благословенний тесть, його мало не розбив параліч, коли мене вислали з Азії. Ти не уявляєш, що він зробить, якщо я надумаю покинути роботу. Не мине й двох місяців, як він забере до себе жінку й дітей... Ні, забудь про це, забудь, я не знаю, чого це раптом так розчулився. Усе це сучий син Бенсон. Кожного ранку, коли я приходжу на роботу, я бачу його, помноженого на тисячу.