Нічний черговий - Ірвін Шоу
— Я напишу тобі.
— Ти розумний хлопчик. — Вона підштовхнула конверт ще ближче до мене. — З усього видно, — спокійно додала вона, — що час від часу тобі захочеться побачитись зі мною. Чи я не права?
— Маєш рацію.
— Хто знає, — мовила вона замислено. — Якби я знала, де ти, і в мене було кілька вільних тижнів, може, я об'явилася б де-небудь поблизу...
Це був шантаж чистої води, і ми обоє це знали. Але тут було і щось більше ніж шантаж. Я їхав за кордон з метою загубитися. Я сказав Хенку, що буду іноді йому писати, але то зовсім інша справа. Він не знатиме, де я. Дивлячись на цю загадкову і бажану жінку, що сиділа навпроти, я відчув, що не хочу загубитися зовсім, порвати всі зв'язки з Америкою, не мати нікого в рідній країні, хто міг би зрештою написати мені кілька слів, навіть якщо, це буде просто новорічне поздоровлення або прохання позичити сто доларів.
— Якщо тобі заманеться відкрити це, — вона торкнулася конверта, — і подивитися, що всередині, ти можеш це зробити. Хоча краще було б не чіпати нічого. Гарантую тобі: там немає нічого такого, що могло б хоч трохи тебе зацікавити.
Я взяв конверт і сховав у внутрішню кишеню піджака. Я був прив'язаний до неї, хай навіть тільки спомином про ту єдину ніч, і вона це знала. Але чи прив'язана до мене вона, це вже інше запитання.
— Я не буду його відкривати.
— Я певна, що можу покластись на тебе, Граймсе, — сказала Евелін.
— Коли ми зустрінемось наступного разу, називай мене, будь ласка, Дугласом.
— Гаразд, — погодилась вона. Потім поглянула на годинник. — Якщо ти допив каву, — сказала,— я заплачу, і ми підемо. В мене побачення у Вірджінії.
— А-а, — протягнув я, намагаючись приховати розчарування. — А я думав, що ми проведемо разом весь день.
— Боюсь, сьогодні нічого не вийде, — висловила вона сумнів. — Але якщо тобі самотньо, моя подруга Бренда зараз вільна. Вона казала, ти їй дуже сподобався. Можеш їй подзвонити.
— Можу, — погодився я. Добре, що в залі мало світла. Я був певний, що почервонів як рак. Але мене вразила грубість пропозиції.— Твої коханці завжди стають належністю твоєї квартири? — запитав я.
Вона спокійно, безтурботно поглянула на мене.
— Мені здається, я вже тобі казала, ти мені — не коханець, — відрізала Евелін Коутс і покликала офіціанта.
Я не став дзвонити подрузі Евелін. Через якусь упертість, якої сам не дуже добре розумів, я не хотів давати Евелін Коутс такої втіхи. Після сніданку я просто гуляв по місту. Тепер, коли я бодай у загальних рисах знав, що відбувається поза цими величними колонами, у довгих коридорах та масивних копіях грецьких храмів, я не був у такому захопленні від столиці, як це могло б бути за інших обставин. «Схоже на Рим, — подумав я, — перед навалою готів». Я згадав, що, можливо, ніколи більше не буду голосувати на американських виборах. Ця думка мене не засмутила, але раптом уперше за три роки я відчув себе нестерпно самотнім.
Повернувшись надвечір у готель, я вирішив наступного дня неодмінно виїхати з Вашінгтона. Чим швидше я опинюся за кордоном, тим краще. Складаючи речі, я згадав про лижний клуб, який мені рекомендував Джордж Уейлс. Здається, він називається «Крісті». «Ніякого клопоту з багажем, ніяких турбот із швейцарською митницею, пий, що хочеш і скільки влізе». Я не мав на меті ступити на європейську землю, напившись на дурняка, але можливість, безневинно всміхаючись, проскочити повз швейцарських митників з моїм «вантажем» приваблювала мене досить сильно. Крім того, якщо комусь спаде на думку шукати клерка з готелю «Св. Августін», який утік із ста тисячами доларів, міркував я, останнім місцем, куди така людина схоче звернутися, буде аеропорт, де збираються триста п'ятдесят веселих провінціалів, щоб провести відпустку на європейському сніжку і через три тижні гуртом повернутися у Сполучені Штати.
Я вже збирався закривати другу валізу, коли задзвонив телефон. Я не хотів ні з ким розмовляти і вирішив не брати трубку. Але телефон уперто дзвонив, і зрештою довелось відповісти.
— Я знаю, що ти в себе...— Це була Евелін Коутс.— Я стою внизу, дізналась у портьє, чи ти вдома.
— А як Вірджінія? — запитав я байдужим тоном.
— Розкажу, коли побачимось. Я можу піднятися до тебе? — спитала вона невпевнено.
— Думаю, що можеш, — відказав я.
Вона хихотнула не дуже весело і попросила:
— Не карай мене надто.
Я застібнув комір сорочки, затягнув вузол краватки і одягнув піджак, підготувавшись зустріти її, як годиться.
— Жахливо, — сказала вона, зайшовши в кімнату і озирнувшись навкруг. — Хромована Америка.
Я допоміг їй зняти пальто, бо вона стояла, опустивши руки, ніби чекаючи цього.
— Я не збираюся лишатись тут на все життя.
— Бачу, — відповіла вона, оглядаючи спаковані валізи на моєму ліжку. — Ти збираєшся їхати?
— Думав, що збираюся.
— Ти говориш про це у минулому часі?
— Еге. — Ми вимушено стояли одне навпроти одного.
— А тепер?
— Я не дуже поспішаю. — Мені не хотілося допомогти їй подолати її скутість. — Здається, ти казала, ніби сьогодні будеш зайнята... у Вірджінії.
— Я була там. Але зрозуміла, що мені там не сподобається. Крім того, мені спало на думку, що існує людина, яку я відчайдушно хочу бачити, а ця людина у Вашінгтоні. І ось я тут. — Вона несміливо всміхнулася. — Сподіваюсь, я не вдерлася без дозволу?
— Ні, ні, — запевнив я.
— Ти не збираєшся запросити мене сісти?
— Пробач, будь ласка, — виправив я свою нетактовність. — Звичайно, сідай.
Вона тихенько опустилась на стілець: втілення скромності і грації. Мабуть, у Вірджінії вона гуляла на холодному вітрі, бо щоки її палали.
— Що з тобою сталося? — запитав я, стоячи на відстані від неї.
— Дещо.— Вона була у шкіряних рукавичках, які вдягають за кермом,
