Нічний черговий - Ірвін Шоу

Уейлс казав правду щодо ваги багажу. Черговий навіть не поглянув на терези, коли там опинилися мої валізи.

— Ви не взяли ні лиж, ні черевиків? — поцікавився він натомість.

— Ні,— зізнався я.— Збираюся купити все в Європі.

— Беріть «росіньйоль» — порадив він.— Я чув, це дуже гарні лижі.— Сидячи на відправці пасажирів в аеропорту Кеннеді, він набував досвіду експерта з лижного спорядження.

Я показав йому паспорт, він проглянув декларацію, дав мені посадочний талон, і на цьому всі формальності скінчилися.

— Щасливого відпочинку,— побажав він.— Як би я хотів поїхати з вами.

Деякі пасажири почали вже святкувати свою відпустку, були пожвавлені, обіймалися й гукали одне одного, вистукували лижами об підлогу.

Я приїхав раніше і мав час піти до ресторану випити кухоль пива з сендвічем. Пообідати мені не пощастило, отже, я був голодний, а чекати, коли нас нагодують у літаку, було занадто довго.

За столом я переглянув вечірні газети. Вранці у Гарлемі вбито поліцейського. «Рейнджерси» виграли черговий хокейний матч. Якийсь суддя виступив проти показу порнографічних фільмів. Видавці газети явно були не на боці президента. Точаться розмови про його відставку. Люди, які займали високі пости в Білому домі, опинилися у в'язниці. Конверт, що його дала мені Евелін Коутс, лежав у меншій валізі на борту літака. Цікаво, може, і я, виконавши доручення, сприятиму чиємусь ув'язненню або, навпаки, звільненню? Ох, ця Америка! Я згадав свою поїздку у Вашінгтон.

Неподалік від мене на стіні висів телефон. Раптом у мене з'явилося непереборне бажання поговорити з ким-небудь, почути ще раз знайомий голос, перші ніж я поїду з батьківщини. Я підійшов до телефону, зняв трубку і ще раз набрав номер Евелін Коутс. І знову ніхто не відповів. Евелін належала до тих жінок, яких не можна знайти в потрібний для вас час. Я поклав трубку і вже збирався повернутись до свого столу, де на мене чекав недоїдений сендвіч, коли раптом зупинився. Я згадав, як проїжджаючи повз готель «Св. Августін», мало не зайшов туди. Зараз мені вже ніщо не загрожувало. Через сорок хвилин я буду в міжнародному літаку. Я сунув монетку в автомат і накрутив номер.

Як завжди, телефон довго дзвонив, перш ніж почувся Кларин голос.

— Готель «Св. Августін»,— озвалась нарешті вона. Їй завжди щастило вкласти в це коротеньке речення своє невдоволення і роздратування цілим світом.

— З'єднайте мене, будь ласка, з містером Друсаком,— попросив я.

— Містере Граймс! — пронизливо скрикнула вона, упізнавши мене по голосу.

— Прошу з'єднати мене з містером Друсаком,— повторив я, вдаючи, ніби не почув або не зрозумів її.

— Містере Граймс,— не вгавала вона,— де ви зараз?

— Міс, з'єднайте мене, будь ласка, з містером Друсаком. Він у себе?

— Він у лікарні, містере Граймс,— сказала нарешті вона.— Двоє сіли до нього в машину і вдарили його по голові пістолетом. Зараз він непритомний. Підозрюють, що у нього тріщина в черепі і...

Я повісив трубку, повернувся до столика і доїв свій сендвіч.

Засвітилося табло «Не курити. Застебнути ремені», і літак почав знижуватись у промінні вранішнього сонця. Вдалині уже виблискували засніжені вершини Альп, але «Боїнг-747» пірнув у сірий туман, що лежав над аеропортом Клотен.

Мій сусіда — кремезний чоловік — голосно хропів. За моїми підрахунками між восьмою і дванадцятою ночі, коли мені вже набридло лічити, він випив одинадцять чарок віскі. Його дружина, що сиділа по той бік проходу, відкрила власний рахунок — на кожні дві чарки свого чоловіка вона відповідала однією. Вони сказали мені, що хотіли б устигнути на ранковий поїзд від Цюріха до Санкт-Моріца і сподівалися ще сьогодні бодай один раз з'їхати на лижах з Корвача. Шкода, що я не побачу їхнього першого спуску.

Відпочити під час перельоту мені не пощастило. Пасажири були членами одного лижного клубу, і більшість з них літали разом щозими, тому в літаку весь час стояв радісний гамір, підохочуваний дружньою пиятикою. Молоді тут не було. Майже всі були одного віку — тридцять п'ять — сорок років; чоловіки належали до тієї соціальної групи, що ухильно називають себе службовцями, жіноча половина — ретельно зачесані хатні господарки, яким дорікатимуть, якщо вони не питимуть нарівні з чоловіками. Легко було уявити собі, що деякі з подружніх пар на уїкенд міняються партнерами. Якщо мої здогади були правильні, середній заробіток пасажирів становив приблизно тридцять п'ять тисяч доларів на рік, а їхні діти мали кругленькі страховки від дідусів і бабусь, передбачливо покладені таким чином, щоб уникнути сплати податків.

Якщо тут і були пасажири, які спокійно читали або милувалися через вікно зорями і настанням світанку, вони сиділи десь в іншій частині літака. Бувши тверезим, я з огидою спостерігав за галасливим п'яним товариством. «У країні з суворішими законами, ніж в Америці, — подумав я,— їм не дозволили б у такому стані виїздити за кордон». Мені стало сумно від думки про те, що, якби мій брат був тут, на літаку, він позаздрив би цим людям.

У салоні було занадто тепло, але я не міг зняти піджак, бо в ньому лежав гаманець з грошима і паспортом, а для кишені у штанях він був завеликий.

Сіли ми дуже м'яко, і я на хвилину позаздрив людям, які керують цими чудовими машинами, впевнено сидячи за панелями управління. Для них мав значення сам переліт, а не вартість вантажу. Я покинув літак один з перших і в будинок аеровокзалу зайшов через вхід для пасажирів, яких не треба було перевіряти. На щастя, обидві мої валізи, більша і менша, з'явилися відразу ж після мене. Я схопив один з багажних візків, жбурнув на нього валізи і покотив їх через митницю. Ніхто навіть не зупинив мене. Я побачив, що швейцарці справді дуже терпимо ставляться до заможних гостей своєї країни.

Я сів у таксі, що чекало біля виходу, і сказав:

— Готель «Савой», будь ласка. — Я чув, що це гарний готель, розташований у центрі міста.

Швейцарських грошей у мене не було, але таксист, коли ми приїхали, погодився взяти дві десятидоларові банкноти. Це було на кілька доларів більше, ніж я мав заплатити у франках, але я не став сперечатись.

Поки портьє